– А я думав, що Ромко.
– Теж мені, жениха знайшов! У нього в щоденнику самі трійки!
– Не в оцінках, Катрю, справа, а в самій людині, у її душі, – зітхнув дід.
– І поведінка в Ромка, діду, знаєш, яка?
– Веселий він хлопець, трохи кручений, ну то й що? Добрий, лагідний, до людей привітний.
– Погано ти, діду, його знаєш.
– Можливо, Катрю, можливо. Але я напевно тепер знаю, що треба нам із твоїми батьками швидше нову хату добудувати. А то не встигнемо до твого весілля.
– Діду! – невдоволено закрутила носом дівчинка та так мотнула головою, що коси підстрибнули на плечах. – Я не хочу заміж!
– Прийде твій час, і нас забудеш спитати, – посміхнулася бабуся. – Заведеш хлопця на поріг і скажеш: «Це мій чоловік!».
– Це буде… не скоро! – залилася сміхом Катруся, аж почервоніли її кругленькі щічки.
– Катрю, пішли сьогодні по гриби до лісу, – запропонував Ромко, коли вони з Федьком поверталися зі школи.
Вони майже завжди бували разом. Спочатку ходили в дитсадок в одну групу, потім пішли до школи, і Катерина з Романом потрапили до одного класу, а Федір – до іншого. Так він такий галас здійняв удома, що півсела чуло, як ревів, ніби голодна корова, та кричав, що не піде більше до школи, коли його не переведуть у той клас, де його друзі. Катерина зі свого подвір’я теж чула, як Федю довго вмовляла мати вчитися в іншому класі, бо Катря – дівчина ще нічого, а ось від Романа йому потрібно триматися подалі. Але Федько так лементував, що його не змогли заспокоїти ані вмовляння матері, ані ремінь батька, що кілька разів прилипав до заднього місця. Урешті батьки силою затягли хлопця до хати, і що там ще йому робили – нікому не відомо, але наступного дня Федір із запухлими від сліз очима, але із щасливою посмішкою на обличчі та портфелем у руках з’явився в їхньому класі в супроводі матері, Поліни Лаврентіївни, яка працювала завучем. Учителька вказала Федьку на вільне місце за задньою партою, бо всі місця вже були зайняті, а Катря сиділа поруч із Романом. Тоді Федько зробив таке нещасне обличчя, скривився, закліпав очима та скривив рота, готовий ось-ось заревти. Поліна Лаврентіївна, уявивши, що хлопець знову повторить учорашню сцену, щось шепнула вчительці, і та пересадила хлопчика, що сидів позаду Катрі, за останню парту. Федько знову розплився в задоволеній посмішці, демонструючи всім відсутність одного зуба, поважно й задоволено пройшовся класом і сів на звільнене місце.
– Точно, Катрю, – підтримав друга Федір, – грибів у лісі – сила-силенна! Сам бачив, як Явдоха цілий мішок опеньків за плечима несла, аж пуп тріщав!
– Таки й тріщав! – засміялася Катря. – Може, вона яблука-дички з лісу тягла в мішку?
– Ти що?! Явдохи не знаєш? – оживився Роман. – Якщо вона щось і несла, то лише опеньки, бо яблука давно вже погнили.
– Мені ще треба на городі бур’яни сухі позгрібати та спалити, доки днина добра стоїть, – сказала Катря, поглядаючи то на Федька, то на Романа.
– Я тобі допоможу, – обізвався жваво Роман. – Разом ми швидко справимося!
– Дивись мені! – посварилася пальчиком.
– А я тебе хоч колись обманював?
– Ти? Ні.
– Друзі, так ідемо до лісу чи ні? – утрутився в розмову Федір.
– Півгодини на обід і перевдягання, – скомандувала Катря.
– Куди це ти спортивні штани натягаєш? – спитала мати. – Не встигла прибігти зі школи, а вже кудись милишся.
– Підемо по опеньки, – відповіла швидко Катря й закинула на спину важкі пухнасті коси з розплетеними кінчиками. – Ти не хвилюйся, мамо, на городі все встигну зробити до темряви.
– А з ким же?
– З друзями.
– Знову із сусідами?
– А то ж із ким?
– У дівчаток твого віку подруги, а в тебе – друзі, – м’яко дорікнула мати.
– У мене теж є подруга Ольга, але з нею нецікаво. Носиться зі своїми новими ганчірками, як курка з яйцем, і більше нічого їй не треба.
– Хіба ж мало добрих дівчаток?
– А мені з Федьком та Романом теж непогано, – сказала як відрізала. – Мамо, де кошики стоять?
– Тримай, – мати подала плетеного з лози кошика.
– Мені два потрібно.
– Навіщо тобі два? Щоб руки чимось зайняті були та й усе?
– Дай мені ще один, – попросила Катря. – Кажу ж, що потрібно два, значить, так треба.
– Ох, і вперта ж ти, Катерино, – усміхнулася мати, дістаючи з-за припічка ще один кошик. – І в кого ти така вдалася?
– У діда, – кинула, вибігаючи з хати та натягуючи в’язану шапку.
Друзі швидко прямували накатаною возами дорогою, що тяглася до лісу. Треба було поспішати, бо осінній день короткий, не встигнеш угору глянути, як вже з усіх боків насувається темрява. Днина видалася чудова. Друзі перейшли дерев’яний міст, що розкинувся над невеличкою тихою й спокійною річечкою. Зупинилися лише на мить, кинувши погляди на її тиху заводь, затінену старими вербами з покрученим корінням, що виступало над водою, та й попрямували далі – туди, де вдалині бовваніли дерева, кликали до себе різнокольоровим убранням. Ліс поволі насував їм назустріч.