− Можливо, − сказав князь, дивлячись на мене примруженими очима крізь хмару диму. − Лондон любить балачки. Особливо про негарні й сумнівні предмети. Тому, як я вам уже натякав, якби ваша книжка була сумішшю Золя, Ґюїсманса [5] й Бодлера або якби її героїнею була «скромна» дівчина, яка вважає чесне заміжжя за «приниження», то ви б могли бути певні, що матимете успіх у ці дні новітніх Содому й Гоморри.
Він раптом зірвався з місця, кинув цигарку й став переді мною.
− Чому вогненний дощ не падає з неба на цю прокляту краї ну? Вона дозріла для кари − сповнена потворних істот, не гідних навіть мук пекла, на які, як сказано, приречені брехуни й лицеміри! Темпест, якщо є людська істота, яку я найдужче зневажаю, то це тип людини, вельми поширений за наших часів, − людини, яка ховає свої мерзенні пороки під маскою великодушності й доброчесності! Такий суб'єкт навіть схилятиметься перед утратою дівочої цноти − адже він знає, що тільки моральним і фізичним падінням жінки може задовольнити свою тваринну хіть! Аніж бути таким лицемірним підлотником, я волів би відверто визнати себе негідником!
− Це тому, що самі ви маєте шляхетну натуру, − сказав я. − Ви − виняток із правила.
− Виняток? Я? − і він гірко всміхнувся. − Так, маєте рацію: між людьми я виняток, але я підлотник у порівнянні з чесними тваринами! Лев не прибирає голуб'ячої подоби − він гучно заявляє про свою хижість. Змія, хоч і потайливо рухається, виявляє свої наміри сичанням. Виття голодного вовка чути здалеку − воно страхає сквапливого мандрівця посеред сніжної пустелі. Однак людина наділена більшою хижістю, ніж лев, більшою віроломністю, ніж змія, більшою пожадливістю, ніж вовк: вона тисне руку свого ближнього, вдаючи приязнь, а сама поза очі змішує його з багном. Усміх людини оманливий; серце її фальшиве та егоїстичне. Кидаючи свій нікчемний глум на загадку світу, вона ремствує на Бога. О Небо! − тут він перервав себе пристрасним жестом. − Що зробить Вічність із таким невдячним сліпим хробаком, як людина?
Його голос лунав з особливою силою, його очі горіли вогненним запалом. Я, приголомшений, з погаслою сигарою в руці витріщився на нього в німому подиві. Що за натхненне обличчя! Що за гордовита постава! Який величний, майже богоподібний вигляд мав він у цю мить! А між тим щось страшне було в його позі, сповненій виклику і протесту.
Князь упіймав мій зачудований погляд, і пристрасть на його обличчі зблякла; він засміявся та знизав плечима.
− Я думаю, що народжений бути актором, − сказав він недбало. − Часом мене опановує любов до декламації. Тоді я промовляю, як промовляють перші міністри або добродії парламентарі, − пристосовуючись до віянь часу, але не надаючи значення жодному сказаному слову!
− Я не приймаю такого пояснення, − злегка всміхнувся я, − ви мусите надавати значення тому, що говорите; хоча мені здається, ви скоріш натура, що діє імпульсивно.
− Справді, ви так гадаєте? − вигукнув він. − Як це розумно з вашого боку, любий Джеффрі, як розумно! Однак ви помиляєтесь! Нема істоти менш імпульсивної та більш обтяженої наміром, ніж я. Вірте мені чи не вірте, як хочете. Віра − таке почуття, яке не можна примусово викликати. Якби я сказав вам, що я небезпечний приятель, що я люблю зло дужче, ніж добро, що я ненадійний провідник, − що б ви подумали?
− Я б подумав, що ви маєте химерну схильність знецінювати свої властивості, − сказав я, знов запалюючи сигару й трохи забавляючись його пристрасністю. − Однак я любив би вас так само, як люблю тепер, і навіть дужче, якби це було можливо.
Він нарешті сів і впився в мене своїми темними загадковими очима.
− Темпесте, ви наслідуєте приклад гарненьких жінок: вони завжди люблять неприторенних негідників.
− Але ж ви не негідник, − заперечив я, спокійно курячи.
− Ні, я не негідник. Але в мені багато диявольського.
− Тим краще! − і я лінькувато розлігся на стільці. − Маю надію, в мені теж сидить диявол.
− Ви вірите в нього? − спитав Ріманський, усміхаючись.
− У диявола? Звісно ж, ні!
− А між тим він − вельми цікава легендарна постать, − вів далі князь, запаливши й собі сигару та повільно випускаючи кружальця диму, − і навколо цієї постаті обертаються сюжети багатьох гарних історій. Уявіть його падіння з небес! «Люцифер, Син Ранка» − що за ім'я, що за велич! Припускають, що істота, народжена Ранком, утворилася з прозорого чистого сяйва; уся теплота здійнялася з мільйонів сфер, щоб забарвити його світле обличчя, й увесь блиск вогненних планет палав у його очах. Прекрасний і величний, стояв він, цей верховний Архангел, з правої руки Божества, і перед його невтомним поглядом носилися чудові витвори Божої думки та мрії. Раптом він побачив удалині, між зародковими матеріями, новий маленький світ і в ньому − істоту, що формувала ся повільно, істоту слабку, але могутню, істоту вищу, але легковаж ну, − дивний парадокс! − призначену пройти всі фази життя, доки, набувши душі Творця, вона не торкнеться свідомого Безсмертя − Вічного Тріумфу. Тоді Люцифер, сповнений гніву, обернувся до Володаря Сфер і кинув безумний виклик, гучно заволавши: «Невже Ти хочеш із цієї нікчемної слабкої істоти зробити Янгола, подібного до мене? Я протестую і засуджую Тебе! Якщо Ти зробиш людину за нашою подобою, то я маю за краще знищити її цілком, аніж ділити з нею розкіш Твоєї Мудрості та славу Твоєї Любові!» І Голос страшний і прекрасний відповів йому: «Люцифере, Сину Ранка, тобі добре відомо, що жодне пустопорожнє й безглузде слово не може бути вимовлене переді Мною, оскільки Свобода Волі є дар Безсмертних; відтак, що ти говориш, те і зробиш! Іди, Гордий Душе, Я позбавляю тебе твого високого чину! Ти впадеш, і янголи твої впадуть разом із тобою! І не повернешся, доки людина сама не викупить тебе! Кожна людська душа, яка піддасться твоїй спокусі, буде новою перепоною між тобою й Небом − кожна душа, яка відкине й переможе тебе, піднесе тебе ближче до нього! Коли світ зречеться тебе, Я тобі пробачу й знову пригорну тебе; але не раніше».
− Я ніколи не чув цієї легенди в такому викладі, − сказав я. − Ідея про те, що людина викупить диявола, зовсім нова для мене.
− Правда? − князь пильно подивився на мене. − Це один з найпоетичніших варіантів історії. Бідний Люцифер! Без сумніву, його покарання вічне, і відстань між ним та Небом мусить збільшуватися щодня, оскільки людина ніколи не допоможе йому виправити помилку. Людина радніша зректися Бога, але диявола − ніколи. Судіть самі, якою мірою цей «Люцифер, Син Ранка», Сатана, чи як він там зветься, мусить ненавидіти людство!
Я всміхнувся.
− Гаразд, але йому залишено засіб, − зауважив я, − адже він може нікого не спокушати.
− Ви забуваєте: згідно з легендою, він зв'язаний своїм словом. Він заприсягся перед Богом, що цілком знищить людину; тому, якщо може, він мусить дотримати своєї обітниці. Янголи, вочевидь, не можуть порушувати своїх присяг. А люди присягаються ім'ям Господнім щоденно, не маючи ані найменшого наміру дотримувати обіцянок.
− Але все це нісенітниця! − сказав я з відтінком нетерпіння в голосі. − Усі ці старі легенди віджили своє. Ви переповідаєте історію дуже переконливо, так, ніби самі вірите в неї; це тому, що ви обдаровані красномовністю. За наших часів ніхто не вірить ні в диявола, ні в янголів. Я, приміром, навіть не вірю в існування душі.
− Я знаю, що ви не вірите, − промовив він м'яко, − і ваш скептицизм вельми зручний, оскільки звільняє вас від будь-якої особистої відповідальності. Я заздрю вам, позаяк сам, на жаль, змушений вірити в душу.
− Змушені? − перепитав я. − Це абсурд: нікого не можна змусити пристати на ту чи іншу теорію.
Він позирнув на мене з блукливою усмішкою, яка скоріш потьмарила, ніж осяяла його обличчя.
− Слушно! Цілком слушно! Немає примусової сили в цілому Всесвіті. Людина − найвище й незалежне створіння, вона володіє всім, що бачить навколо себе, й не визнає над собою іншої влади, окрім влади власного бажання. Слушно! Я й забув. Однак облишмо, прошу вас, теологію та психологію й говорімо про єдиний предмет, справді вартий обговорення − про гроші. Бачу, що ви вже визначилися з планами: ви хочете надрукувати книжку, яка зчинить галас і зробить вас відомим. Це доволі скромно! Чи не маєте ви ширших задумів? Існує кілька способів, щоб змусити говорити про себе. Я можу вам їх перелічити. Я засміявся:
5
Жоріс-Карл Гюїсманс (1848−1907) − французький романіст; спочатку, разом з Емілем Золя, засновником натуралізму в літературі, був прибічником цього напряму. Але його роман «Навпаки» (1884), який Оскар Вайльд назвав «кораном декаданса» став поворотною віхою, що позначила зародження нового літературного напряму. Один із найяскравіших представників декадансу в літературі − Шарль Бодлер.