− Коли ваша ласка!
− Добре. По-перше, раджу вам умістити про себе статейку в газетах. Преса має знати, що ви надзвичайно багата людина. Існують агенти, які займаються написанням таких статей; гадаю, вам це коштуватиме десять або двадцять гіней.
Я широко розкрив очі.
− Хіба це так робиться?
− А як же інакше це може робитися, друже мій? − спитав він дещо нетерпляче. − Невже ви думаєте, що щось у світі робиться без грошей? Якщо ви хочете звернути на себе увагу публіки, то невже гадаєте, що злиденні журналісти, які працюють понад сили, не візьмуть бодай чогось за послуги? Я знаю одного «літературного агента», вельми поважного добродія, який за сто гіней змусить пресу так працювати, що за кілька тижнів публіці здаватиметься: Джеффрі Темпест, мільйонер, − єдина особа, яка заслуговує на загальну увагу, і потиснути їй руку − честь, порівнювана хіба що з візитом до королівської фамілії.
− Залучіть його! − сказав я весело. − Заплатіть йому двісті гіней. Тоді весь світ почує про мене.
− Коли про вас як слід прокричать у газетах, наступним кроком буде вступ у так зване «статечне товариство». Це робиться обережно й поступово. Ви маєте бути відрекомендовані в першому сезоні, а потім я влаштую вам запрошення до домів кількох вельможних дам, де ви обідатимете з принцом Вельським. Якщо ви спроможетесь відзначитись, приміром зробите якусь послугу його королівській високості, − тим краще для вас: він популярна коронована особа в Європі. Далі вам потрібно буде купити замок та оприлюднити цей факт, а потім уже можете спокійно спочивати на лаврах. Товариство прийме вас!
Я щиро розсміявся: його міркування тішили мене.
− Я не пропоную вам, − вів далі Ріманський, − завдавати собі зайвого клопоту та встрявати в парламент. Для кар'єри джентльмена це не є конче потрібним. Однак я вам настійно рекомендую виграти дербі.
− Ще б пак! Думка чудова, тільки ось утілити її, на жаль, не так уже й легко.
− Якщо ви хочете виграти дербі, ви його виграєте. Я гарантую і коня, і жокея!
Щось у його рішучому тоні вразило мене, і я нахилився вперед.
− Хіба ви чародій? − жартома спитав я.
− Випробуйте мене! Дістати вам коня?
− Якщо ще не пізно і ви цього хочете, − сказав я, − то я даю вам повну свободу дій, однак мушу відверто зізнатись, що мало цікавлюся верхогонами.
− Тож мусите дещо змінити ваші смаки, − наполягав він, − якщо хочете припасти до вподоби англійській аристократії, оскільки вона мало цікавиться будь-чим іншим, окрім верхогонів. Ви не знайдете жодної вельможної дами, яка б не була в цьому обізнана, навіть якщо її обізнаність, скажімо, у правописі далека від досконалості. Ви можете справити найбільший літературний фурор сезону − у «вищому світі» це вважатиметься за ніщо; якщо ж ви виграєте дербі − о, тоді ви справді зробитесь особою славнозвісною. Властиво кажучи, я маю багато справ з іподромом, я присвятив себе цьому. Я відвідую кожні великі верхогони, не пропускаючи жодних. Я завжди граю й ніколи не програю! А тепер я далі накреслюю план наших дій у суспільстві. Вигравши дербі, ви візьме те участь у перегонах яхт у Коусі та дозволите принцові Вельському трішки випередити вас. Потім ви справите великий обід, приготований майстерним шеф-кухарем, і потішите його королівську високість піснею «Британія панує», а також тонким компліментом у пишномовному спічі; ймовірно, що результатом усього цього буде одне чи два королівські запрошення. Наразі відмінно. У сезон літньої спеки ви вирушите до Гамбурга пити води − однаково, потрібно вам це чи ні. А восени ви справите полювання в купленому маєтку та запросите королівську особу приєднатись до вас, щоб убивати бідолашних маленьких куріпок. Тоді ви станете справді визнаною в суспільстві особою і зможете одружитися з будь-якою прекрасною леді!
− Дякую! Вельми вдячний! − І я знову дав волю щирому сміхові. − Справді, Лючіо, ваша програма неперевершена! У ній ні чого не пропущено!
− Це ортодоксальне коло суспільного успіху, − сказав Лючіо напрочуд серйозно. − Розумом та оригінальністю його не домогтися: тільки гроші вершать усе.
− Ви забуваєте про мою книжку, − зауважив я. − У ній, я знаю, є і розум, і оригінальність. Я певен, що вона піднесе мене на значну висоту.
− Маю сумнів, маю великий сумнів, − відказав він. − її, звісно, схвалять, як твір багатія, що займається літературою заради примхи. Але, як я говорив вам раніше, геній рідко коли розвивається в умовах достатку. Аристократи ніколи не в змозі видобути його зі своїх затуманених голів, і література належить Ґраб-стрит[6]. Видатних поетів, видатних філософів «вищий світ» завжди невиразно іменує «людьми цього сорту». «Люди цього сорту такі ці каві», − говорять поблажливо бовдури блакитної крові, ніби перепрошуючи за своє знайомство з деякими членами літературного класу. Уявіть собі, як манірна леді часів королеви Єлизавети запитує подругу: «Чи дозволиш, люба, відрекомендувати тобі одного пана, Вільяма Шекспіра? Він пише драми і щось робить у театрі „Ґлобус“, я побоююсь, він трохи грає; він дуже злиденний, бідолаха, але люди цього сорту такі забавні!» Ви, мій любий Темпест, не Шекспір, але ваші мільйони дадуть вам більше шансів, ніж він будь-коли мав у своєму житті; вам не треба буде домагатися заступництва, запобігати перед «мілордами» та «міледі» − ці пишні особи тільки зрадіють з нагоди позичати у вас гроші, якщо ви їх даватимете.
− Не даватиму.
− Не даватимете?
Його проникливі очі блиснули схваленням, і він сказав:
− Я дуже втішений, що ви вирішили не витрачати ваших грошей на те, щоб «творити добро», як говорять святенники. Ви розумні! Витрачайте їх на себе: це також у той чи інший спосіб піде на користь іншим. А ось я завжди беру участь у доброчинності: заношу своє ім'я до підписних листів, ніколи не відмовляю в допомозі духівництву…
− Мене це дивує, − завважив я, − адже ви якось мені сказали, що ви не християнин.
− Так, це видається дивним, чи не так? − сказав він особливим тоном, який виправдовував приховане глузування. − Але, можливо, ви не бачите цього у правдивому світлі. Багато хто робить усе можливе, аби зруйнувати релігію − святенництвом, лицемірством, розпустою та різноманітними облудами, − і коли вони прагнуть моєї допомоги в такій шляхетній справі, я залюбки надаю її.
Я засміявся.
− Вочевидь, ви жартуєте, − сказав я, жбурляючи недопалок у вогонь, − я вже помітив, що ви любите висміювати власні добрі справи… Що це таке?
Увійшов Амієль, несучи мені телеграму на срібній таці. Я розкрив конверт: телеграма була від мого приятеля редактора, і зміст її був такий: «Приймаю книжку з приємністю. Надішліть рукопис негайно».
Тріумфуючи, я показав телеграму Ріманському Той посміхнувся.
− Ясна річ! А чого ж іще можна було сподіватись? Однак той чоловік мусив написати інакше, оскільки я не можу припустити, що він би прийняв вашу книжку з приємністю, коли б не планував мати з того добрий зиск. «Приймаю гроші за видання книжки з приємністю» − так було б правдивіше. Гаразд, то що ви маєте намір робити?
− А ось ми зараз побачимо, − відповів я, почуваючись задоволеним: нарешті настав час помститися деяким моїм ворогам. − Книжка має бути в друку якнайшвидше, і я з великою приємністю особисто займатимусь усіма деталями. Що ж стосується решти моїх планів…
− Залиште їх мені, − сказав Ріманський і владно поклав бездоганної форми руку мені на плече, − залиште їх мені! І будьте певні, що незабаром здійметесь угору, ніби ведмідь, якому вдалося видертись на верхівку змащеної жиром щогли й дістати перепічку, − видовище на заздрість людям та на подив янголам.
VII
Три чи чотири тижні пронеслися вихром, і я заледве впізнавав себе в тій бездільній, безтурботній, екстравагантній світській людині, на яку я несподівано перетворився. Подекуди випадково, в хвилини усамітнення, минуле поверталось до мене: ніби в калейдоскопі, проносилися непривабливі картини мого колишнього життя, і я бачив себе голодним, погано вбраним, схиленим над паперами у похмурому помешканні, − нещасним; однак серед усього мого тодішнього нещастя я мав розраду: думки мої творили з нужденності красу, а з самоти − любов. Ця здатність творити тепер спала в мені: працював я дуже мало, а думав іще менше. Однак я вірив, що ця інтелектуальна апатія була лише перехідною фазою − розумовими канікулами, бажаним відпочинком від інтелектуальної праці, на який я мав право після всіх страждань, після злиднів і відчаю. Моя книжка друкувалась, і, можливо, найбільшою втіхою для мене була коректура перших аркушів, що поступово надходили до мене на перегляд.
6
Лондонська вулиця, де друкуються і продаються дешеві видання та мешкають убогі письменники.