− Не думаю, що я коли-небудь бачила вас, − зауважила вона, − а тим не менш я вбачаю у вашому обличчі щось дивно знайоме. Мій батько ненастанно говорить про вас, і мені зайве говорити, що його друзі завжди будуть і моїми друзями.
Князь уклонився.
− Поговорити з леді Сибіллою − досить, щоб відчути себе щасливим. Бути її другом − означає знайти втрачений рай.
Вона зачервонілася, потім раптом зблідла і, здригнувшись, потягла до себе своє sortie-de-bal[8]. Ріманський турботливо огорнув її розкішні плечі напахченими шовковими фалдами мантильї. Як я заздрив йому!.. Потім він повернувся до мене і поставив стілець якраз позаду від стільця леді Сибілли.
− Сідайте тут, Джеффрі! − сказав він. − Я на одну хвилинку: хочу поговорити про справи з лордом Ельтоном.
Потроху моє самовладання вернуло до мене, і я поспішив скористатися з нагоди, так великодушно наданої мені, − здобути ласку молодої красуні; вона підбадьорливо всміхнулася до мене, і серце моє закалатало з радощів.
− Ви близький друг князя Ріманського? − спитала вона лагідно, коли я сів.
− Так, ми близькі друзі; він чудовий товариш.
− Можу собі уявити!
І вона кинула погляд у бік Лючіо. Той сидів поруч із її батьком і говорив про щось − палко, але неголосно.
− Він дивовижно вродливий!..
Я не відповідав. Безумовно, Лючіо був наділений надзвичайною привабливістю, і це неможливо було заперечити, але тієї миті мене радше розсердила адресована йому похвала. Репліка леді Сибілли видалась мені нетактовною, − все одно, якби мужчина, сидячи поруч із гарненькою жінкою, почав уголос хвалити іншу. Я не вважав себе красенем, однак був упевнений, що вигляд маю значно пристойніший, ніж більшість чоловіків. Образившись, я мовчав; тим часом завіса піднялася. Розігрувалась вельми сумнівна сцена, у якій вихвалялася «жінка з минулим». Мене опанувала відраза, і я окинув оком інших, сподіваючись спостерегти в них те саме враження. На світлому обличчі леді Сибілли не було видно ознак осуду; батько її нахилився вперед, вочевидь, жадібно вловлюючи кожну подробицю. Обличчя Ріманського зберігало загадковий вираз, який не дозволяв визначити, що відчуває князь. «Жінка з минулим» надалі виявляла свій істерично-удаваний героїзм, а її партнер, солодкомовний дурень, заявляв їй, що вона − «скривджений чистий янгол»; нарешті завіса впала під шквал гучних оплесків. Чийсь поодинокий голос шикнув з галереї.
− Янгол прогресує, − сказав Ріманський насмішкувато. − Раніше цю п'єсу було б освистано та вигнано зі сцени як твір, що розбещує суспільство. Нині ж протестує лише один голос із «нижчої» верстви.
− Ви демократ, княже? − спитала леді Сибілла, ліниво обмахуючись віялом.
− Я? Ні! Я завжди обстоюю гордість і першість багатства − однак багатства не майнового, а розумового. У такий спосіб я передбачаю виникнення нової аристократії. Коли вище розбещується, воно занепадає і робиться нижчим; коли нижче горнеться до освіти і прагне висот, воно робиться вищим. Це закон природи.
− Але, Боже мій, − вигукнув лорд Ельтон, − ви ж не назвете цієї п'єси аморальною? Це − реалістичне вивчення життя сучасного суспільства; це − те, що є в дійсності. Ці жінки, знаєте, ці бідолахи з «минулим» збуджують великий інтерес!
− Дуже великий! − промовила стиха його дочка. − Вочевидь, для жінки без такого «минулого» немає майбутнього! Доброчесність і скромність віджили своє.
Я нахилився до неї і майже прошепотів:
− Леді Сибілло, я дуже радий, що ця негідна п'єса обурює вас. Вона зі здивуванням підвела на мене свої бездонні очі.
− О ні, − заперечила вона, − я бачила дуже багато подібних п'єс. Я читала так багато романів на цю тему! Запевняю вас, я цілком переконана, що так звана «пропаща жінка» − найуспішніший, найпопулярніший нині типаж: вона бере від життя всі можливі втіхи, вона часто робить чудову партію і взагалі не марнує часу. Це дещо нагадує становище злочинців у в'язниці: вони харчуються значно краще, ніж чесні трударі. Гадаю, жінці немає резону бути шанованою: її лише вважатимуть нудною.
− Ах, тепер ви жартуєте! − і я поблажливо всміхнувся. − У глибині душі ви думаєте зовсім інше.
Вона нічого не відповіла, і завіса знову піднялась, відслонюючи непристойну даму на борту розкішної яхти.
Під час неприродно пишномовного діалогу я відсунувся трохи назад, углиб ложі; уся моя самоповага і впевненість, які так раптово покинули мене, коли я побачив красу леді Сибілли, тепер знову повернулись до мене, і бездоганна холоднокровність узяла гору над гарячковим збудженням. Я згадав слова Лючіо: «Леді Сибіллу призначено до продажу» − і з тріумфом подумав про свої мільйони. Я глянув на старого графа, що смикав свої сиві бакенбарди, уважно слухаючи Лючіо, який, найімовірніше, розповідав йому про якісь грошові проекти. Мій погляд оцінювача знову повернувся на прекрасні вигини молочно-білої шиї леді Сибілли, на чудові плечі та груди, на її розкішне волосся кольору дозрілого каштана, на ніжне гордовите обличчя з блискучими рум'янцями, на імлисті очі, і я з насолодою подумав: «Уся ця краса продається, і я куплю її!» Тієї самої миті вона обернулась до мене і спитала:
− Ви той самий уславлений містер Темпест, чи не так?
− Уславлений? − повторив я з глибоким відчуттям насолоди. − Майже так, хоча моєї книжки ще не видано…
Вона здивовано підвела брови.
− Вашої книжки? Я й не знала, що ви написали книжку. Мою підлещену пиху звели нанівець.
− Про неї дуже багато публікували… − почав був я, однак вона зі сміхом перервала мене:
− О, я ніколи не читаю публікацій: це втомлює. Коли я спитала вас, чи не ви той самий уславлений містер Темпест, я хотіла сказати: чи не ви той славнозвісний мільйонер, про якого так багато говорили останнім часом?
Я вклонився дещо холодно. Вона допитливо подивилась на мене з-під мережаного краєчка віяла.
− Мабуть, це чудово − мати стільки грошей! − сказала вона. − До того ж ви молодий і гарний на вроду.
Відчуття ображеного самолюбства заступилося задоволенням, і я посміхнувся.
− Ви дуже добрі, леді Сибілло.
− Чому? − спитала вона, сміючись чудовим тихим сміхом. − Лише тому, що я вам сказала правду? Ви молодий і гарний на вроду. Мільйонери зазвичай такі потворні! Фортуна, даруючи їм статки, часто позбавляє їх розуму та особистої привабливості. А тепер розкажіть мені про вашу книжку!
Вона, вочевидь, раптом звільнилася від попередньої стриманості; впродовж останнього акту ми вже вільно розмовляли пошепки, й цей шепіт сприяв нашому зближенню. її поводження зі мною було сповнене грації й чарівності, і вона цілком зачарувала мене. Вистава скінчилася, ми разом вийшли з ложі, і, оскільки Лючіо надалі розмовляв з лордом Ельтоном, я мав задоволення допомогти леді Сибіллі сісти в карету. Усівшись поруч із дочкою в кареті, граф звідти кілька разів по-дружньому потис мені руку, коли ми з Лючіо вдвох стояли біля екіпажа.
− Приходьте обідати, приходьте обідати! − повторював він збуджено. − Приходьте… даруйте, сьогодні вівторок… приходьте в четвер. Без церемоній! Моя дружина паралізована, тож не може приймати гостей; вона тільки зрідка бачить сторонніх осіб, коли має добрий настрій; її сестра, тітонька Шарлотта, опікується домом і приймає гостей. Ха-ха-ха! Якби моя дружина померла, то я б, можливо, одружився з міс Шарлоттою Фітцрой! Ха-ха-ха! Приходьте до нас обідати, містере Темпест. Лючіо, приводьте його, чуєте? З нами мешкає молода дівчина, американка: долари, акцент і таке інше. І я гадаю, вона хоче одружитися зі мною, ха-ха-ха! І чекає, коли леді Ельтон переселиться до кращого світу, ха-ха! Приходьте подивитись на маленьку американку, чуєте? У четвер, гаразд?
Прегарне обличчя леді Сибілли захмарилось, коли батько натякнув на «маленьку американку», але вона нічого не сказала. Лише погляд її, здавалось, питався про наші наміри та заохочував нас дати згоду, і вона, вочевидь, лишилась задоволена, коли ми обидва пристали на запрошення. Іще апоплексичний переривчастий сміх графа, кілька потисків рук, іще легкий граційний поклін красуні, коли ми зняли капелюхи на прощання, − і карета від'їхала. Ми сіли в наш екіпаж, який завдяки послужливості вуличних хлопчаків та полісменів опинився просто перед театром. Коли ми рушили, Лючіо пильно глянув на мене. У напівмороку бруму я міг розрізнити сталевий блиск його очей.
− Гарна? − спитав він. Я мовчав.