− Мені дуже шкода, − сказав він, − але мої «лектори» одностайно відкинули ваш твір. Мені здається, ви надміру серйозні й за гостро висловлюєтесь проти суспільства. Це непрактично. Не слід ніколи засуджувати суспільства: воно купує книжки. От якщо можете, напишіть дотепну любовну історійку, трошки фривольну: твори такого штибу мають найбільший успіх у наші часи.
− Даруйте мені, − заперечив я нерішуче, − та чи певні ви, що слушно міркуєте про смаки публіки?
Він усміхнувсь поблажливо.
− Звичайно, певен, − відказав. − Мій обов'язок − знати смаки публіки так само достеменно, як і власну кишеню. Зрозумійте мене, я не раджу, щоб ви писали книжку відверто непристойного змісту − це можна сміливо лишити для «Нової жінки». − Він за сміявся. − Запевняю вас, класичні твори не мають збуту. Почнімо з того, що критики їх не люблять. Те, що є приступним для них і для публіки, − це уривок сенсаційного реалізму, переказаний в елегантній англійській газеті. У «Літературній» чи в «Газеті Еддісона» це було би помилкою.
− Думаю, що і я сам − теж помилка, − сказав я з силуваним усміхом. − У будь-якому разі, якщо те, що ви говорите, правда, я маю облишити перо і спробувати інше заняття. Я застарів, уважаючи літературу за найвищу з усіх професій, тож радше не пов'язуватиму її з тими, хто зумисне принижує її.
Він скоса окинув мене швидким поглядом − напівнедовірливим, напівзневажливим.
− Гаразд, гаразд! − нарешті завважив він. − Ви дещо екстравагантні. Це минеться. Чи не хочете піти зі мною до клубу й разом пообідати?
Я відмовився від запрошення. Я усвідомив своє жалюгідне становище, і гордість − фальшива гордість, якщо волієте, − здійнялася в мені. Я поспішив попрощатись і потягся додому зі своїм знехтуваним рукописом. Удома на сходах я зустрів свою квартирну хазяйку, яка спитала, чи не буде моєї ласки завтра з нею розрахуватись. Вона говорила доволі ввічливо, бідолашна, і не без певної нерішучості. її явне співчуття вкололо моє самолюбство так само, як запропонований редактором обід вразив мою гордість, і з абсолютно впевненим виглядом я відразу ж пообіцяв їй сплатити гроші у строк, який вона призначила, хоча не мав жодного уявлення, де і яким чином видобуду потрібну суму.
Увійшовши до своєї кімнати, я жбурнув непотрібний рукопис на підлогу, кинувся на стілець і… вилаявся. Це дало мені полегшення: хоч я тимчасово підупав на силах через нестачу їжі, але не настільки, щоби проливати сльози, і міцна лайка була для мене такими самими ліками, якими, гадаю, бувають сльози для схвильованої жінки. Як не міг я плакати, так само й не був здатен звернутись до Бога в моєму розпачі. Кажучи відверто, я тоді не вірив у Бога. Я був самовпевненим смертним, що зневажає заяложені часом забобони.
Звичайно, я був вихований у християнській вірі, але віра ця стала для мене аж надто непотрібною. Розумово − я перебував у хаосі. Морально − мені шкодили ідеї та прагнення. Мій стан був безнадійним, і сам я був безнадійний.
А між тим я відчував: я зробив усе, що міг. Мене загнали у глухий кут мої побратими, які змагалися зі мною за місце в житті. Але я боровся проти цього: я працював чесно й наполегливо; однак, усе надаремно.
Що ж було робити? Як розпочати єзуїтську діяльність, аби, заподіявши зло, дістати у відповідь добро? Так я міркував − якщо ці шалені фантазії заслуговують на те, щоб зватися міркуваннями. Ніч видалась особливо холодна. Руки мої заніміли, і я намагався відігріти їх біля олійної лампи, якою моя квартирна хазяйка із власної доброти дозволяла мені користуватися попри прострочений чинш.
Раптом я помітив три листи на столі: один у довгастім синім конверті, які зазвичай містили або судові повістки, або повернені рукописи; другий − із маркою Мельбурна; третій − грубий квадратний пакунок із золоченою коронкою. Спершу я дивився на всі три байдужно; потім, обравши той, що був з Австралії, трохи покрутив його в руках, перед тим як розкрити.
Я знав, від кого він, і не сподівався приємних звісток. Кілька місяців тому я написав розгорнуту оповідь про свої труднощі й дедалі більші борги до старого шкільного товариша, який, уважаючи, що Англія затісна для його честолюбства, вирушив у ширший Новий Світ розробляти золоті копальні. Як мені було відомо, він домігся успіху у своїй справі й досяг солідного незалежного становища. Тому я ризикнув звернутись до нього з проханням позичити мені п'ятдесят фунтів стерлінгів. У листі, без сумніву, містилася його відповідь, і я вагався, перед тим як розкрити конверта.
− Звичайно, буде відмова, − сказав я майже голосно.
Яким би прихильним до вас не був приятель за всіх інших обставин, на прохання позичити грошей він неодмінно виявить брак чуйності. Він висловить свої співчуття, звинуватить професію і взагалі кепські часи та запевнить, що все невдовзі минеться. Мені це було добре відомо. Урешті, чому я мав би сподіватися, що цей мій приятель не такий, як інші? Я не мав на нього жодних прав − усе обмежувалось кількома сентиментальними спогадами про Оксфорд.
У мене вихопилося мимовільне зітхання, і на мить очі пойняло туманом. Знову я бачив сірі вежі церкви Марії Магдалини, чудові зелені дерева, що затінювали доріжки всередині й навколо старого милого університетського міста, де ми − я та людина, чий лист я наразі тримав у руках, − разом гуляли, уявляючи себе молодими геніями, народженими, щоби перетворити світ. Ми обидва любили класиків: ми були сповнені Гомера, наснажені думками і принципами всіх безсмертних греків та римлян. У ті далекі замріяні дні ми думали, що створені з речовини, з якої постають герої. Однак вихід на життєву арену незабаром зруйнував наші високі фантазії; ми виявилися звичайними робочими одиницями − не більше; проза щоденного життя відсунула Гомера на задній план, і ми невдовзі відкрили, що суспільство дужче цікавилось останнім скандалом, аніж трагедіями Софокла або мудрістю Платона. Без сумніву, було неймовірним глупством мріяти, буцімто ми могли перетворити світ; утім, і найзатятіший цинік навряд чи стане заперечувати, що відрадно озирнутись назад, на дні юності, в які, може бути, він сам − бодай єдиний раз у житті − мав шляхетні прагнення.
Лампа горіла слабо, й мені довелося заправити її, перед тим як узятися до читання листа від мого приятеля. У сусідній кімнаті хтось грав на скрипці, і грав добре. Ніжні звуки лилися з-під смичка, і я слухав, несвідомо радіючи. Охлянувши з голоду, я впав у стан, подібний до заціпеніння, і мелодія, що долинала, збуджуючи в мені солодке відчуття краси, приборкала на мить ненаситну тварину, яка прагла їжі.
− Грай, грай! − пробурмотів я, звертаючись до невидимого музиканта. − Ти вправляєшся на своїй скрипці, певна річ, задля заробітку, що підтримує твоє існування. Можливо, ти якийсь бідак із дешевого оркестру чи, може, навіть вуличний музика, змушений жити поряд із «джентльменом», який помирає з голоду; ти не можеш мати надії на те, що коли-небудь увійдеш у моду і гратимеш при дворі; якщо ж ти маєш таку надію, то це безумство! Грай, друже, грай! Звуки, які ти видобуваєш, дуже приємні і навіюють думку, що ти щасливий, хоча я маю сумнів у цьому. Чи в тебе теж усе зійшло на порох?..
Музика тихшала і ставала жаліснішою; їй тепер акомпанував стукіт граду по шибках. Вітер зі свистом удиравсь у двері й завивав у каміні − вітер, холодний, як подих смерті, і пронизливий, немов голка. Я тремтів і, нахилившись до чадної лампи, приготувався до читання.
Заледве я розірвав конверт, як із нього випав на стіл чек на п'ятдесят фунтів, які я міг отримати у знаному лондонському банку. Моє серце сповнилося полегшенням і вдячністю.
− Я був несправедливий до тебе, старий товаришу! − вигукнув я. − Ти маєш серце!
І, глибоко зворушений милосердям друга, я уважно прочитав його листа. Лист був не дуже довгий, вочевидь, його написали поспіхом.
Любий Джеффе!
Мені боляче чути, що ти перебуваєш у скруті; це свідчить про те, що дурні голови ще процвітають у Лондоні, якщо людина з твоїм обдаруванням не може обійняти належного їй місця в літературній царині. Гадаю, що справа полягає в інтригах, і лише гроші можуть їх зупинити. Тут п'ятдесят фунтів, які ти просив; не поспішай повертати їх. Я хочу тобі допомогти цього року і виряджаю до тебе друга − справжнього друга, завваж! Він передасть тобі рекомендаційного листа від мене, і, між нами кажучи, старий, ти зробиш найкраще, якщо цілком доручиш йому всі твої літературні справи. Він знає всіх, обізнаний з усіма хитрощами редакторських прийомів, з усіма вихватками газетярських зграй. Крім того, він великий філантроп і має особливу схильність до спілкування з духівництвом.