Цього вечора ми знов обідали разом (так було досить часто) і розмова оберталась виключно навколо фінансових та інших ділових питань. Послухавши поради Лючіо, я здійснив кілька значних грошових операцій, що й дало нам широку тему для обговорення.
Стояв ясний морозяний вечір, приємний для гуляння, і близько одинадцятої години ми вийшли надвір; метою нашої прогулянки був приватний картярський клуб, у якому мій товариш хотів відрекомендувати мене як гостя. Будинок, де розташовувався клуб, стояв на маленькій задній вуличці, неподалік від Пел Мел; ззовні будинок мав досить скромний вигляд, але всередині відзначався пишним оздобленням, хоча позбавленим смаку. Серед блискучих вогнів розкішної англо-японської вітальні нас зустріла жінка з підмальованими очима й фарбованим волоссям. її вигляд і манери свідчили, що вона належить до найпоширенішого типу дам напівсвіту − словом, «жінка з минулим», одне з тих «чистих створінь», яких нині модно зображувати як мучениць людських пороків! Лючіо щось до неї промовив, вона кинула на мене шанобливий погляд і посміхнулась, потім подзвонила. З'явився стриманий, скромного вигляду лакей у фраку, котрий після ледь помітного знаку своєї пані, яка вклонилася мені, коли я проходив, провів нас нагору. Ми ступали килимами з найм'якішої повсті, і я завважив, що в цьому закладі всіх зусиль було докладено для уникнення шуму: навіть двері, оббиті грубою баєю, рухались на беззвучних завісах. На горішньому майданчику слуга обережно постукав у бічні двері; ключ повернувся в замку, й ми увійшли до довгастої кімнати, яскраво освітленої електричними лампами, заповненої людьми, які грали в «червоне та чорне» і в бакара. Коли ми ввійшли, деякі з людей поглянули на Лючіо та всміхнено схитнули головою, інші з цікавістю витріщились на мене, але загалом наша поява лишилась майже не поміченою.
Лючіо сів, аби відстежувати гру; я зробив те саме й відразу відчув, що проймаюся тим надмірним збудженням, яке панувало в кімнаті, − збудженням, подібним до безмовної напруги повітря перед бурею.
Я впізнав обличчя багатьох добре знаних громадських діячів − людей, відомих у політиці, про яких ніхто б не подумав, що вони своєї присутністю та авторитетом можуть підтримувати картярський клуб. Однак я намагався не виявити жодних ознак здивування й стежив за грою майже з такою самою холоднокровністю, як і мій товариш. Я був ладен грати і програвати, але не був готовий до дивної сцени, яка розігралась незабаром та в якій мені під тиском обставин довелося взяти участь.
X
Щойно гру, яку ми відстежували, було завершено, картярі підвелись і привітали Лючіо з великим завзяттям та дружньою сердечністю. Я інстинктивно вгадав з їхнього поводження, що вони дивились на нього як на особу, котра могла надати їм позику чи ще якось запомогти грішми. Він відрекомендував мене їм усім, і мені легко було зауважити, який ефект справило моє ім'я на більшість присутніх. Мені запропонували приєднатися до гри в бакара, і я відразу пристав на пропозицію. Ставки були марнотратно високі, але мене це анітрохи не лякало. Один із гравців коло мене був гарний ясноволосий молодик, аристократичного роду. Його відрекомендували мені як віконта Лінтона. Я звернув особливу увагу на його безтурботну манеру подвоювати свої ставки, вочевидь, лише задля бравади; коли він програвав, що траплялося найчастіше, він гучно реготав, неначе був п'яний або марив. Спочатку я був цілком байдужий до результатів гри й анітрохи не дбав, чи буду у виграші чи в програші. Лючіо не приєднався до нас, але сидів неподалік, спокійно спостерігаючи і, як мені здавалося, стежачи за мною більше, ніж за рештою гравців. Завдяки щасливій випадковості мені щастило, і я повсякчас вигравав. І чим більше я вигравав, тим більшим ставало моє збудження, аж раптом настрій мій змінився, і мене охопило дивне бажання програти. Я думаю, це був кращий поштовх моєї натури, що спонукав мене бажати власного програшу заради молодого віконта, який здавався буквально збожеволілим після моїх наскрізних виграшів, але відчайдушно грав далі. Його обличчя видовжилось і змарніло, його очі гарячково блищали. Решта гравців, які теж переживали нещасливу смугу, вочевидь, спокійніше на це реагували − а можливо, вони просто майстерніше приховували свої почуття. Як би не було, але я щиро прагнув, щоб моє диявольське щастя перейшло на бік молодого Лінтона. Але моє прагнення було марним: знов і знов я забирав усі куші, аж доки насамкінець гравці не підвелись, і віконт Лінтон разом із ними.
− Дощенту програвся! − сказав він із силуваним гучним сміхом. − Ви маєте завтра дати мені реванш, містере Темпест!
Я вклонився.
− Залюбки!
Він покликав слугу та звелів принести собі коньяку з содовою водою, а мене тим часом оточили всі інші, палко наполягаючи, щоб наступного вечора я неодмінно повернувся до клубу та дав їм змогу відіграти те, що вони сьогодні втратили. Я негайно погодився, і в розпалі розмови Лючіо раптом звернувся до молодого Лінтона:
− Чи не хочете заграти зі мною? Я закладаю банк ось цим. − І він поклав на стіл два згорнені банкові білети по п'ятсот фунтів кожен.
Якусь мить усі мовчали.
Віконт жадібно пив коньяк із содовою; через вінця високого келиха він зирнув на білети жадібними, налитими кров'ю очима, потім байдужно знизав плечима.
− Я нічого не можу поставити, я вже сказав, що дощенту про грався, не можу більше грати.
− Сідайте, сідайте, Лінтоне! − наполягав якийсь пан, що стояв позаду від віконта. − Позичте в мене та грайте.
− Дякую, − відмовився той, зашарівшись, − я вже й так забагато винен вам. У кожному разі, це дуже мило з вашого боку. Ви продовжуйте, панове, а я подивлюсь.
− Дозвольте мені вмовити вас, віконте, − промовив Лючіо, дивлячись на нього зі своєю загадковою усмішкою, − тільки для задоволення! Якщо ви не можете поставити грошей, поставте яку-небудь дрібничку, щось номінальне, лише для того, щоб подивитись, чи повернеться до вас щастя. − І він витяг марку. − Ця марка часто позначає п'ятдесят фунтів; нехай цього разу вона позначає щось вартісніше за гроші − вашу душу, наприклад!
Рознісся вибух реготу. Лючіо сміявся разом з усіма.
− Я сподіваюся, що ми всі досить обізнані в новочасних науках, щоб не визнавати існування такої речі, як душа, − вів далі він, − то му, запропонувавши таку ставку, я насправді запропонував менше, ніж волосина з вашої голови, бо волосина є щось, а душа є ніщо! Хочете ризикнути цією неіснуючою величиною і спробувати ви грати тисячу фунтів?
Віконт випив коньяк до останньої краплі й повернувся до присутніх. Очі його горіли насмішкувато й виклично.
− Гаразд! − вигукнув він.
Товариство посідало. Гра була короткою та майже безжиттєвою у своїй поквапливій ажитації. Досить було шести-семи хвилин, щоб Лючіо встав переможцем. Він посміхнувся, вказуючи на марку, яка позначала останню ставку віконта Лінтона.
− Я виграв! − сказав спокійно князь. − Однак ви мені нічого не винні, любий віконте, оскільки чим ви ризикували? Нічим! Ми грали просто для задоволення. Якби душа існувала, то я, звичайно, зажадав би вашої; хоча, між іншим, уявлення не маю, що б я з нею робив! − І він засміявся. − Що за дурниці, чи не так? Ми повинні бути вдячні долі, що живемо в передові дні, коли дурні забобони поступилися місцем прогресуй чистому розумові! Добраніч! Завтра ми, Темпест і я, дамо вам абсолютний реванш; безумовно, фортуна повернеться до вас, і ви неодмінно виграєте! Ще раз добраніч!
Він простяг руку; зворушлива ніжність світилась у його темних очах; у його манерах проглядалася якась дивовижна лагідність. Щось − я не міг визначити, що саме, − тримало всіх нас ніби в хвилинному зачаруванні. Картярі з інших столів почули про ексцентричну ставку й тепер здалеку дивились на нас із цікавістю. Утім, віконт Лінтон зовні поводився надміру весело; він палко потиснув простягнену руку Лючіо.
− Ви надзвичайно добра людина, − сказав він, промовляючи слова трохи сквапливо. − І запевняю вас серйозно, що якби я мав душу, я залюбки тієї ж миті віддав би її за тисячу фунтів. Душа мені не потрібна, а тисяча фунтів вельми б знадобилась. Утім, я переконаний, що виграю завтра!
− І я в цьому переконаний, − лагідно промовив Лючіо. − Мій приятель Джеффрі Темпест зовсім не суворий кредитор − він може почекати. Але що стосується програної душі, − він зробив паузу, пильно дивлячись в очі юнака, − то я, звичайно, не можу чекати!