Віконт невиразно всміхнувся на цей жарт і майже відразу залишив клуб.
Щойно двері за ним зачинились, багато хто з картярів обмінявся промовистими поглядами й кивками.
− Банкрут! − сказав хтось упівголоса.
− Його картярські борги перевищують суму, яку він у змозі сплатити, − додав інший, − і я чув, що він втратив п'ятдесят тисяч на верхогонах.
Ці зауваження було зроблено так байдужно, неначе йшлося про погоду. Кожен картяр був до самих кісток самолюбним, і поки я спостерігав їхні черстві обличчя, моїм тілом перебіг дрож шляхетного обурення − обурення, змішаного з соромом. Я не був іще зовсім бездушним і позбавленим милосердя, хоча тепер, коли озираюсь на ті дні, які тепер видаються мені схожими скоріш на дивне видіння, ніж на дійсність, я усвідомлюю, що з кожною прожитою годиною ставав дедалі брутальнішим егоїстом. Однак тоді я був іще настільки далекий від очевидної підлоти, що подумки вирішив того самого вечора написати віконтові Лінтону, що відмовляюсь від його боргу. Коли ця думка пронеслася в моїй голові, я мимохіть позирнув на Лючіо й зустрів його пильний допитливий погляд. Він усміхнувся й дав мені знак іти за ним.
За кілька хвилин ми вийшли з клубу й опинились на зимному нічному повітрі, просто неба, в якому виблискували крижані зірки. Мій товариш поклав руку мені на плече.
− Темпесте, якщо ви маєте намір виявляти добросердість і спів чувати негідникам, я розійдуся з вами! − сказав він, і в його голосі чудернацьки поєднались іронія та серйозність. − Я бачу з виразу вашого обличчя, що ви задумуєте якийсь великодушний вчинок. Ви хочете звільнити Лінтона від його боргу? Даремно турбуєтесь. Він народився негідником і ніколи не прагнув стати іншим. Чому ви маєте співчувати йому? З перших днів після виходу з колегіуму він тільки й робив, що жив розпусним життям. Він підлий розпусник, який заслуговує на повагу менше, ніж чесний пес!
− Однак хтось, гадаю, любить його! − сказав я.
− Хтось любить його! − повторив Лючіо з незрівнянним презирством. − Оце сказали! Три балетниці живуть його коштом, якщо ви про це! Його мати любила його, але вона померла: він розбив її серце. Він негідник, кажу вам; нехай він сповна сплатить свій борг, включно з душею, яку він так легко поставив на карту. Якби я був дияволом і виграв цю оригінальну душу, то гадаю, що, згідно з традиціями священиків, я б залюбки сам розклав вогнище для Лінтона; але будучи тим, чим є, я говорю: нехай людина сама готує собі долю, нехай усе йде своїм звичаєм, і як він ризикнув усім, нехай усім і пожертвує.
Тим часом ми повільно йшли вулицею Пел Мел; щойно я зібрався відповісти, як на протилежному боці, недалеко від Малборо-клубу, побачив постать людини. Я не міг утриматись від мимовільного вигуку:
− Він там! Віконт Лінтон там! Рука Лючіо міцно тримала мою.
− Ясна річ, ви не будете тепер із ним розмовляти!
− Ні. Однак мені хотілось би знати, куди це він прямує. Він іде не зовсім твердо.
− Звісно, що п'яний!
І обличчя Лючіо прибрало того самого виразу невблаганного презирства, який я часто бачив і з якого дивувався. Ми на мить затримались, стежачи за віконтом, який безцільно проходжувався сюди-туди перед клубом, аж поки, вочевидь, не дійшов раптового рішення; тоді він зупинився й гукнув кеб. Вишуканий екіпаж на безшумних колесах під'їхав миттєво. Віконт заскочив у нього, віддавши наказ кучерові. Кеб швидко наближався до місця, де ми стояли; щойно він проїхав повз нас, як тишу прорізав гучний пістолетний постріл.
− О Боже! − вигукнув я, похитнувшись. − Він застрелився! Кеб зупинився. Кучер зістрибнув з передка; клубні швейцари, лакеї, полісмени та безліч люду, який назбігався бозна-звідки, вже юрмились навколо екіпажа. Я кинувся був уперед, аби приєднатись до натовпу, який швидко збирався, але сильна рука Лючіо обвила мене, і він щосили потяг мене назад.
− Будьте холоднокровні, Джеффрі! − вмовляв він. − Невже ви хочете зрадити клуб і всіх його членів? Погамуйте ваші безумні поривання, друже мій: вони доведуть вас до нескінченних клопотів. Якщо людина померла − вона померла, й усьому кінець.
− Лючіо, ви не маєте серця! − вигукнув я, відчайдушно вириваючись із його рук. − Як ви можете взагалі щось міркувати в такій ситуації! Подумайте! Я − причина цього зла! Моє кляте щастя в бакара було останнім ударом долі для цього нещасного юнака! Я переконаний у цьому! Я ніколи собі не пробачу!
− Слово честі, Джеффрі, ви занадто м'якосердий, − сказав він, тримаючи мою руку ще міцніше й поспішаючи відвести мене всупереч моїй волі. − Ви мусите облишити сентименти, якщо прагнете мати успіх у житті. Ви думаєте, що це ваше «кляте щастя» спричинило смерть Лінтона? По-перше, називати щастя «клятим» − суперечність у визначенні; по-друге, для свого остаточного зруйнування віконт не потребував цієї останньої гри в ба кара. Вас нема в чому винуватити. І заради клубу, якщо не задля чогось іншого, я не маю наміру вплутувати ані вас, ані себе в історію самогубства. Коронер завжди сповіщає про подібні випадки в двох словах: «Тимчасове божевілля».
Я здригнувся; душа моя боліла: у кількох кроках від нас лежало закривавлене тіло людини, з якою я так недавно розмовляв, − і, незважаючи на слова Лючіо, я визнавав себе її вбивцею.
− «Тимчасове божевілля», − повторив Лючіо, ніби говорячи сам до себе. − Докори сумління, відчай, сплюндрована честь, розбите кохання, разом із новочасною науковою теорією про розумну «ніщоту»: життя − ніщо, Бог − ніщо і збезуміла людська одиниця − так само ніщо; «тимчасове божевілля» виправдовує її зникнення в нескінченності. Слушно сказав Шекспір, що світ божевільний!
Я нічого не відповідав − я був охоплений власними гіркими відчуттями. Я йшов, не усвідомлюючи, що йду; коли я глянув на зірки, вони тремтіли та кружляли перед моїми очима. Раптом слабка надія з'явилася в мене.
− Може, − припустив я, − він насправді не вбив себе, а лише здійснив спробу?
− Його вважали першорядним стрільцем, − заперечив спокійно Лючіо. − Це була єдина його риса. Він не мав принципів, але стріляв влучно. Я не можу собі уявити, щоб він не поцілив.
− Це жахливо! Годину тому жити… а тепер… кажу вам, Лючіо, це жахливо!
− Що? Смерть? Вона й наполовину не така жахлива, як хибно прожите життя, − відповів він із серйозністю, яка справила на мене велике враження, попри моє хвилювання. − Повірте мені, душевний біль і сором навмисне нечесного існування значно гірші за муки того пекла, яке змальовують священики. Ходімте, ходімте, Джеффрі, ви надто близько до серця берете цю історію, вас винуватити немає в чім. Якщо Лінтон «щасливо скінчив» самогубством, це − найкраще, що він міг зробити. Він нікому не був потрібен. Далебі, з вашого боку велика слабкість − надавати дрібниці такої ваги. Ви лише на початку власної кар'єри.
− І сподіваюсь, що в цій кар'єрі не буде більше таких трагедій, як нинішня, − палко промовив я. − Якщо ж це станеться, то станеться цілком усупереч моїй волі!
Лючіо допитливо глянув на мене.
− Нічого не може статися всупереч вашій волі. Мені здається, що ви хочете мене звинуватити в тому, що я привів вас до клубу! Друже мій, ви б не пішли туди, якби не хотіли! Хіба я тягнув вас туди зв'язаним? Ви схвильовані й нервуєте. Ходімо до мене, вип'єте склянку вина. Вам це додасть твердості духу.
Ми наблизились до готелю, і я без заперечень пішов за Лючіо, без заперечень випив те, що він мені дав, і стояв зі склянкою в руці, спостерігаючи за ним із хворобливим зачудуванням, поки він скидав своє підшите хутром пальто. Потім він спинився переді мною; його бліде прегарне обличчя прибрало суворого виразу, й темні очі блищали холодним сталевим блиском.
− Та остання ставка Лінтона… вам, − сказав я, затинаючись, − його душа…
− У яку ані він, ані ви не вірите! − зауважив Лючіо. − Ви, здається, тепер тремтите через саму лише згадку про пустопорожню сентиментальну ідею?
− Але ви, − заперечив був я, − ви говорили, що вірите в душу!
− Я? Я божевільний! − і він гірко розсміявся. − Хіба ви досі не зрозуміли цього? Наука зробила мій розум хворим, друже! Я відшукав таке глибоке джерело прикрих відкриттів, що немає нічого дивного, якщо мої почуття подекуди сплутуються, і в ці безумні хвилини я починаю вірити в душу!
Я тяжко зітхнув.
− Я хочу піти спати − почуваюся втомленим і геть нещасним!