− Гай-гай, бідолашний мільйонере! − сказав лагідно Лючіо. − Запевняю вас, мені прикро, що вечір закінчився так нещасливо.
− І мені прикро! − повторив я зі смутком у голосі.
− Подумати лишень! − вів далі він, замислено дивлячись на мене. − Якби мої вірування, мої божевільні теорії варті були чого-небудь, то я б насправді міг зажадати таку собі часточку вашого померлого знайомого віконта Лінтона − єдину часточку, яка напевно існує… Але де і як звести з ним рахунки? Якби я був сатаною…
Я змусив себе слабко посміхнутись.
− Ви б тріумфували! − сказав я.
Він присунувся до мене і лагідно поклав руки мені на плечі.
− Ні, Джеффрі, − і його владний голос забринів ніжними нотками, − ні, друже мій! Якби я був сатаною, я б напевно сумував! Адже кожна пропаща душа нагадувала б мені про моє власне падіння, про мій відчай і становила б собою нову перешкоду між мною та Небом! Пам'ятайте, диявол теж колись був янголом!
Його очі сміялись, але я б міг заприсягтися, що в них блищали сльози. Я міцно стиснув його руку; я відчував, що, попри його цинізм та зовнішню холодність, доля молодого Лінтона глибоко засмутила князя. Від враження моя симпатія до нього набрала нової сили, і я пішов спати, вже майже примирений із собою та з обставинами взагалі. Упродовж двадцяти хвилин, поки роздягався, я навіть розмірковував про вечірню трагедію спокійніше, з меншим жалем − який сенс мучитись через те, чого вже не можна виправити? Урешті-решт, чого це я повинен перейматися долею віконта?.. Який стосунок мав він до мене?.. Жодного. Я почав сміятися з власної слабкості та збудження, і, зможений втомою, впав у ліжко та миттєво заснув.
Над ранок, десь о п'ятій годині, я раптом прокинувся з відчуттям, немовби мене торкнулась невидима рука. Я весь тремтів, обливаючись холодним потом. Зазвичай темна кімната зараз була освітлена дивним сяйвом, яке нагадувало хмару білого диму. Я підвівся на ліжку, протираючи собі очі, − і якийсь час із жахом дивився вперед, сумніваючись у власних чуттях: цілком виразно, на відстані приблизно п'ятьох кроків від ліжка, я бачив три фігури, які стояли, закутані в темні шати з вихиленими каптурами. Вони були так урочисто нерухомі, їхні чорні драпування так важко опадали навколо них, що неможливо було сказати, хто це − чоловіки чи жінки; а тим, що паралізувало мене подивом і жахом, було дивне світло, яке їх оточувало: примарне, блукливе, холодне сяйво, подібне до блідого місячного проміння взимку. Я хотів крикнути, але язик відмовив мені, і мій голос застряг у горлі.
Три постаті залишалися нерухомими, і знову я протер очі, намагаючись збагнути, що це − сон чи галюцинація. Із тремтінням у всьому тілі я простягнув руку до дзвінка з наміром несамовито дзвонити, волаючи про допомогу, − як раптом тихий голос, що бринів невимовною тугою, змусив мене в сум'ятті відхилитись назад, і рука моя безсило впала.
− Лихо!
Слово різким неприємним звучанням пронизало повітря, і я майже втратив свідомість від жаху, оскільки тепер одна з постатей ворухнулась, і з-під серпанків засвітилося її обличчя − біле, як найбіліший мармур, із виразом такого страшного відчаю, що кров моя застигла в жилах. Почулося глибоке зітхання, схоже на передсмертний стогін, і знову слово «Лихо!» порушило тишу.
Збезумілий зі страху, заледве усвідомлюючи, що роблю, я зіскочив з ліжка, шалено кинувся до тих фантастично замаскованих постатей, аби схопити їх та спитати, що має означати цей дурний недоречний жарт. Як несподівано всі троє підвели голови й повернули обличчя до мене! Які обличчя! Несказанно страхітливі у своїй блідій агонії! І шепіт, жахливіший від пронизливого крику, проник мені у самісіньке єство: «Лихо!»
У шаленому стрибку я кинувся на них; мої руки вдарили порожній простір. Однак я й надалі не менш виразно бачив, що вони стояли − стояли, суворо дивлячись на мене, поки мої затиснені кулаки безсило били їхні образи, що здавалися тілесними! Раптом я побачив їхні очі − очі, що спостерігали за мною безжально, прозірливо та зневажливо, очі, які, немов чарівні вогні, повільно спалювали моє тіло і дух. Гранична нервова напруга збуджувала лють і відчай; жахливе видіння, здалося мені, є вісником смерті − мабуть, настала моя остання година! Я побачив, що вуста на одному з цих моторошних облич ворухнулися… Мене опанувала якась надприродна жага життя… Дивовижним чином я знав чи передчував жах того, що мало бути промовлене… І, зібравшись на останніх силах, я крикнув:
− Ні! Ні! Не треба ще того Вічного суду! Ні!
Змагаючись із повітрям, я намагався відштовхнути ці невідчутні на дотик образи, які, височіючи наді мною, з'їдали мою душу пильним поглядом своїх гнівних очей; востаннє прохрипівши «На допомогу!», я ніби полетів у чорну прірву та знепритомнів.
XI
Я к минули години від цього жахливого епізоду до ранку − не знаю. Я був мертвий для всіх вражень. Нарешті я прокинувся − чи радше отямився − і побачив сонячне світло, що весело лилося крізь напіввідслонені штори. Я побачив також, що лежу спокійно в ліжку, так, ніби цієї ночі й не залишав його. Чи було те видіння просто галюцинацією, нічним кошмаром? Якщо так, то, без сумніву, це була найбільш моторошна ілюзія з усіх, що їх посилає країна снів! Джерелом видіння не могла бути хвороба: я почувався краще, ніж будь-коли в житті. Якийсь час я лежав нерухомо, замислившись про те, що мені довелось побачити, й пильно розглядав ту частину кімнати, в якій бачив уночі три фігури; але я вже настільки звик до холодного самоаналізу, що на той час, коли лакей приніс мені філіжанку кави, вирішив: усе, що сталося, було не більш як фантазією, що визріла в моїй уяві, збудженій історією самогубства віконта Лінтона.
У тому, що юнак насправді мертвий, не лишалося жодних сумнівів: хоча трагедія сталася пізно ввечері, короткі дописи про неї вже було вміщено в ранкових газетах; про жодні деталі не згадувалось, лише в одній газеті натякали на «фінансові труднощі». Було також повідомлено, що тіло небіжчика перевезене до його будинку та що має відбутися слідство, − більше нічого не зазначалося.
Я знайшов Лючіо в курильній кімнаті, і він перший указав мені на короткий абзац, увінчаний заголовком «Самогубство віконта».
− Я говорив вам, він чудовий стрілець!
Я хитнув головою. Мене це якось перестало цікавити. Хвилювання попереднього вечора, вочевидь, вичерпали всі мої запаси співчуття, і тепер я реагував із холодною байдужістю. Заглиблений у самого себе, у власні гризоти, я відчував потребу висловитись і почав детально розповідати про галюцинацію, яка так настрахала мене вночі. Лючіо слухав, таємниче всміхаючись.
− Старе токайське, вочевидь, було заміцне для вас! − сказав він, коли я скінчив свою оповідь.
− Ви дали мені старого токайського? − спитав я, сміючись. − Тоді таємницю розгадано! Я вже був збуджений і не потребував додаткових збуджувальних засобів. Однак на які жарти здатна наша уява! Якими чіткими були обриси цих примар, наскільки живим було враження!
− Безумовно! − Допитливий погляд його темних очей спинив ся на мені. − Враження часто бувають вельми живими. Наприклад, яке дивовижно реальне враження справляє на нас світ!
− Так, але світ реальний! − заперечив я.
− Реальний? Ви так його сприймаєте? Але ж кожній окремій особині речі являють себе інакше! Звідси й походять протилежні думки: немає двох людей, які б думали однаково. Тож реальний світ чи ні?.. Але не заглиблюймося в нескінченне питання про те, що існує насправді, а що нам тільки здається. Ось кілька листів на ваш розгляд. Ви нещодавно говорили, що плануєте придбати маєток. Якої ви думки про Віллосмірський замок, що у графстві Варвік? Я пригледів це місце для вас, і мені здається, це саме те, що треба. Розкішний замок був збудований іще за королеви Єлизавети, але досі перебуває в чудовому стані. Уявіть собі надзвичайно мальовничі сади, класичну річку Авон, яка широкою стрічкою в'ється через парк; усе це, включно з умеблюванням, продається за безцінь: за п'ятдесят тисяч фунтів стерлінгів. Гадаю, вам варто придбати цей маєток: він якнайкраще пасуватиме до вашого літературного смаку.
Чи мені вчулося, чи насправді − коли він вимовляв останні слова, то в голосі його бринів глум? Я не міг дозволити цього, тому швидко відповів:
− Усе, що ви рекомендуєте, має заслуговувати на увагу, тож я, певна річ, поїду та подивлюся. З вашого опису це місце мені подобається, і край Шекспіра завжди вабив мене; але чому ви самі не хочете купити його? Він зам'явся.