− Але хто вона була? − вперто допитувався я.
− «Вона» була царська фаворитка. Якщо вона, як ви скаржитесь, сховала від вас своє обличчя, то мені дуже шкода, але, запевняю вас, це не моя провина. Ідіть спати, Джеффрі; ви маєте вельми сумний вигляд. Ви погано сприймаєте видіння; втім, повірте, вони подекуди бувають значно кращими за дійсність.
Я не міг здобутися на відповідь. Залишивши його, я зійшов униз, щоб заснути, але всі мої думки неймовірно переплутались, і я більш, ніж будь-коли, був пригнічений відчуттям сильного жаху − відчуттям, у якому таїлася якась неземна сила. Це було тяжке відчуття; час від часу воно змушувало мене уникати погляду Лючіо: якийсь невиразний страх охоплював мене в його присутності. Річ була не в тому, що мені явилося Місто Прекрасне: це, врешті-решт, був тільки гіпноз, як сам Лючіо мені сказав, і я з радістю себе в цьому переконав. Але вся манера поведінки Ріманського раптом почала бентежити мене, як ніколи раніше.
У моїх почуттях до нього поволі відбувалися певні зміни; але й сам він, безперечно, теж змінив ставлення до мене. Його владне поводження зробилося ще більш владним; його сарказм − іще нещаднішим; він тепер частіше й відвертіше виявляв свою зневагу до людства. Однак я захоплювався ним так само, як і завжди; я насолоджувався його монологами, якими б вони не були − дотепними, філософськими чи цинічними. Я не міг уявити свого життя без його товариства.
Тим не менш сум'яття мого духу зростало; наша нільська подорож зробилась для мене нескінченно втомливою − аж до такої міри, що перш ніж ми подолали половину річкового шляху, я вже палко прагнув завершити подорож і повернутись.
Інцидент, що стався в Луксорі, ще дужче посилив це моє прагнення.
Ми залишались там кілька днів, досліджуючи місцевість, відвідуючи руїни Фів і Карнака, де брали участь у розкопуванні могил. Одного разу було виявлено незайманий червоний гранітний саркофаг; у ньому містилася вкрита багатим живописом труна, яку розкрили в нашій присутності. Усередині лежала ретельно оздоблена мумія жінки. Лючіо показав свою обізнаність у читанні ієрогліфів та переклав стисло й точно історію тіла, виписану всередині труни.
− Двірська танечниця цариці Аменартеси, − оголосив він мені й кільком зацікавленим глядачам, що оточували саркофаг, − яка з причини багатьох гріхів і таємних злочинів, що зробили дні її сповненими розпусти, а життя її − нестерпним, померла від отрути, випитої з власних рук за наказом царя й у присутності виконавців закону. Такою є скорочена історія леді. Звісно, є багато інших деталей. Вочевидь, їй ішов лише двадцятий рік. Однак, − посміхнувся він, озираючи свою невеличку аудиторію, − ми можемо привітати себе: ми досягай неабиякого поступу в порівнянні з цими надміру суворими єгиптянами. На наш погляд, гріхи танечниці не такі вже й серйозні. Чи не глянути нам, якою вона була?
Пропозиція не зустріла жодного заперечення, і я, будучи вперше присутнім під час розгортання мумії, спостерігав за процедурою з великим зацікавленням. Коли по одному було знято духмяні запинала, показалася довга коса каштанового волосся; потім запрошені для роботи майстри за допомогою Лючіо надзвичайно обережно взялись до розгортання обличчя.
Коли це було зроблено, болісний жах охопив мене: риси потемнілого й жорсткого, мов пергамент, обличчя були знайомі мені, і коли відкрилося все обличчя, я мало не крикнув: «Сибілла!» − така схожа вона була на неї, неймовірно схожа; і коли слабкі напівароматичні, напівгнилісні запахи розгорнених полотен дійшли до мене, я, похитнувшись, заплющив очі й відсахнувся. Мимоволі я згадав тонкі французькі парфуми, якими пахтів одяг Сибілли, коли я знайшов її мертвою; ці нездорові випари були такі подібні до тих пахощів! Чоловік, який стояв коло мене, побачив, що я нахилився, ледь не падаючи, й підхопив мене.
− Боюся, тутешнє сонце надто палюче для вас, − сказав він лагідно. − Цей клімат не всім на користь.
Я змусив себе посміхнутись і пробурмотів щось про памороки в голові; потім, прийшовши до тями, боязливо подивився на Лючіо, який уважно розглядав мумію, дивно посміхаючись.
Раптом, нахилившись над труною, він витяг золотий медальйон тонкої роботи.
− Це, гадаю, мусить бути портрет танечниці, − сказав він, демонструючи знахідку жадібним глядачам, які захоплено вигукнули. − Справжній скарб! Дивовижний витвір старожитнього мистецтва і, крім того, портрет чарівної жінки. Як ви вважаєте, Джеффрі?
Він простягнув мені медальйон, і я почав розглядати портрет із хворобливою цікавістю: надзвичайно гарне обличчя було, без сумніву, обличчям Сибілли.
Не пам'ятаю, як я прожив решту того дня. Увечері, щойно мені трапилась нагода поговорити з Ріманським наодинці, я спитав його:
− Чи ви бачили… чи ви впізнали?..
− Що померла єгипетська танечниця схожа на вашу дружину? − спокійно продовжив він мою думку. − Так, я це відразу помітив. Але нехай вас це не бентежить. Історія повторюється; чому б і гарним жінкам не повторюватись? Краса завжди десь має свого двійника − чи то в минулому, чи то в майбутньому.
Я більше нічого не сказав.
Наступного ранку я почувався зовсім хворим − таким хворим, що не міг підвестися з ліжка й провів кілька годин у неспокійному стогнанні й тяжких муках − не так фізичних, як душевних. У готелі в Луксорі мешкав лікар, і Лючіо, завжди вельми уважливий до мого стану, терміново послав по нього. Той перевірив мій пульс, похитав головою та після невеликих роздумів порадив мені негайно залишити Єгипет.
Я вислухав його пораду з неприхованою радістю. Мене охоплювало напружене, гарячкове прагнення поїхати з цієї «країни старих богів»; я проклинав страшну безмовність безмежної пустелі, де Сфінкс виявляє презирство до вульгарності людства, де розкриті могили і труни знову виставляють на світ Божий обличчя, схожі на ті, що їх ми свого часу знали й любили, і де старовинні історії розповідають про ті самі речі, що й наші сучасні газетні хроніки, хіба що в іншій формі.
Ріманський охоче послухався припису лікаря й віддав розпорядження повертатись до Каїра, а звідти до Александрії, причому зробив це без зволікання. Мені більше нічого не лишалось бажати, і я був сповнений вдячності за його відверте співчуття.
У короткий проміжок часу, завдяки чималим коштам, ми повернулись на нашу яхту й були на шляху, як я гадав, до Англії чи до Франції. Лючіо наполягав, щоб ми обминули береги Рив'єри; моя попередня довіра до нього майже відновилась, і я не заперечував проти цього рішення, достатньо задоволений, що мені не довелося залишити своїх кісток у населеному жахами Єгипті. Однак через тиждень або десять днів після того, як ми знову зійшли на борт «Полум'я», коли я вже добре почувався, настав початок кінця цієї незабутньої подорожі − настав у такій страхітливій формі, що я майже поринув у морок смерті або, радше, − як я скажу тепер, ґрунтовно вивчивши свій гіркий урок, − у сяйво того замогильного життя, яке ми відмовляємось визнавати, доки не зануримось у його сповнений слави або жаху вихор.
Цілий той день я стояв на палубі, насолоджуючись швидким та цікавим плаванням по гладенькому, залитому сонцем морі, а ввечері пішов до своєї каюти, почуваючись майже щасливим. Мій дух був зовсім спокійний, моя віра в мого Лючіо відновилась, і, мушу додати, знов повернулась до мене й моя колишня пихата самовпевненість. Різноманітні негаразди, яких я зазнав, почали прибирати невиразних обрисів, як справи давно минулі; я знову з задоволенням думав про силу мого фінансового становища та мріяв про нове одруження − одруження з Мевіс Клер. Я в душі заприсягся, що жодна інша жінка не стане моєю дружиною, − вона, вона, тільки вона буде моєю! Жодних утруднень на цьому шляху я не передбачав і, сповнений приємних мрій та ілюзій, швидко заснув.
Близько опівночі я прокинувся в невиразному страху й побачив, що каюта залита яскраво-червоним світлом, неначе вогнем. Першою була думка, що яхта горить; наступної секунди мене паралізувало жахом: переді мною стояла Сибілла… Сибілла, напіводягнена, в диких корчах, розмахувала руками, роблячи відчайдушні жести; обличчя її було таким, яким я бачив його востаннє, − мертвим, посинілим, потворним; її очі горіли загрозою, розпачем і застереженням мені. Навколо неї змією звивалась гірлянда полум'я… Вуста її ворушились, наче вона силкувалася заговорити, але жоден звук не вийшов з них; я настрахано дивився на неї − і раптом вона зникла… Імовірно, я втратив свідомість, оскільки коли прокинувся, стояв уже ясний день.