Але це видіння було тільки першим з багатьох подібних, і, врешті-решт, щоночі я бачив її, охоплену полум'ям; мені здавалося, що я божеволію зі страху й скорботи. Мої муки були жорстокими; однак я нічого не сказав Лючіо, який, видавалось мені, уважно стежив за мною. Я вживав снодійні ліки, сподіваючись віднайти спокій, але марно: щоразу я прокидався о певній годині та щоразу бачив цей вогненний привид своєї мертвої дружини, з відчаєм в очах та невимовленим застереженням на вустах.
І це було ще не все. Одного тихого сонячного полудня я вийшов до салону яхти − і відсахнувся, побачивши свого старого товариша Джона Керрінґтона, який сидів за столом із пером у руці, підбиваючи рахунки. Він схилився над паперами; обличчя його було вкрите зморшками й дуже бліде, але видіння було таке живе, таке реальне, що я покликав його на ім'я; він озирнувся, страхітливо посміхнувся − і зник.
Здригаючись усім тілом, я зрозумів, що до моїх тяжких днів додався ще один привид; присівши, я намагався зібратись на силі, сконцентрувати думки й поміркувати, що з цим робити. Без сумніву, я хворий; ці привиди − ознака захворювання мозку. Я мушу суворо контролювати себе, доки не дістанусь Англії, а там маю порадитись із найкращими лікарями й віддати себе під їхню опіку аж до остаточного одужання.
− А до того часу, − бурмотів я сам до себе, − я нічого нікому не скажу… навіть Лючіо. Він би тільки посміхнувся… і я б зненавидів його…
Тут я перервав себе. Чи можливо, щоб я коли-небудь зненавидів його?..
Звісно, ні.
Тієї ночі я задля різноманітності спав у гамаку на палубі, сподіваючись, що відпочинок просто неба допоможе мені позбутися нічних примар. Але мої страждання тільки посилились. О тій самій порі, що й завжди, я прокинувся… щоб побачити не тільки Сибіллу, а також, на мій смертельний жах, трьох примар, які з'являлися в моїй кімнаті в Лондоні в ніч самогубства віконта Лінтона.
Вони були такі самі, як і тоді, тільки цього разу їхні посинілі обличчя були відкриті та звернені до мене; вуста їхні не ворушились, однак я чув слово «Лихо!»: воно бриніло, наче похоронний дзвін, у небі й над морем… І Сибілла з її мертвотним обличчям, оточена полум'ям… Вона всміхалася до мене усмішкою муки й каяття… Боже! Я більше не міг цього терпіти. Зістрибнувши з гамака, я побіг на край палуби, щоб кинутися в зимні хвилі… Але там стояв Амієль з непроникним обличчям та тхорячими очима.
− Чи можу я допомогти вам, пане? − спитав він.
Я витріщився на нього, потім зайшовся в реготі:
− Допомогти мені? О ні! Ви нічим не можете допомогти. Я хочу відпочити… але я не можу спати тут… Повітря надто густе, і зірки палають жарко…
Я спинився; він дивився на мене зі своїм звичайним насмішкуватим виразом.
− Я зійду до своєї каюти, − вів далі я, намагаючись говорити якомога спокійніше. − Там я буду сам… можливо.
Знову я мимоволі дико розреготався і, відійшовши від нього непевною ходою, зійшов униз сходами, боячись озирнутися, щоб не побачити тих трьох постатей Долі, які переслідували мене.
Опинившись у каюті, я з люттю замкнув двері та з гарячковою сквапливістю схопив скриньку з пістолетами. Я вийняв один із них і зарядив. Моє серце несамовито калатало; я опустив очі додолу, боячись зустрітися з мертвими очима Сибілли. «Натиснути гачок, − прошепотів я, − і по всьому! Я буду спокійний, обважнілий, нічого не відчуватиму, нічого мені не болітиме… Жахи більше не докучатимуть мені… я засну…»
Я підніс зброю до правою скроні; раптом двері каюти відчинились, і зазирнув Лючіо.
− Даруйте, − сказав він, завваживши моє становище. − Я й гадки не мав, що ви зайняті. Я піду. Я нізащо не хочу заважати вам.
У його глузливій посмішці було щось диявольське. Я швидко опустив пістолет.
− Ви говорите це! − вигукнув я з тугою. − Ви говорите це, побачивши мене в такому становищі! Я думав, що ви мій друг…
Він глянув просто на мене. Його очі розширились; презирство, пристрасть і скорбота світилися в них.
− Ви думали, − і знову страшний усміх викривив його бліді риси, − ви помилялись! Я ваш ворог.
Запанувала тяжка мовчанка. Щось похмуре й неземне у його виразі нажахало мене. Я затремтів і похолодів зі страху. Машинально я поклав пістолет назад до скриньки, а потім із бездумним здивуванням та диким стражданням подивився на Лючіо. Його похмура постать наче виросла й тепер височіла наді мною, ніби гігантська тінь грозової хмари. Моя кров заледеніла від непоясненного болісного жаху… Потім густий морок застелив мій погляд, і я впав непритомний.
XL
Грім і дике виття, ряхтіння блискавки, ревіння хвиль, що здіймалися високо, немов гори, та зі свистом розбивалися в повітрі, − у цьому шаленому сум'ятті оскаженілих елементів, що кружляли в бурхливому танку смерті, я, нарешті, пробудився, ніби від поштовху. Я скочив на ноги і стояв у непроглядному мороку своєї каюти, намагаючись зібрати розпорошені сили; електричні лампи були погашені, і лише блискавка осявала могильну темряву. Наді мною, на палубі, лунали несамовиті крики; у цих бісівських завиваннях вчувалися то захват, то відчай, то погрози. Яхта стрибала серед розлючених валів, неначе зацькований олень, і кожен новий удар грому погрожував, здавалось, розколоти її надвоє. Вітер вив, ніби диявол у муках; він волав, стогнав і ридав, ніби наділений мислячим тілом, яке страждало в гострій агонії; він налітав зі скаженою силою, і з кожним його шаленим поривом мені здавалося, що яхта от-от піде на дно. Забувши про все, крім особистої небезпеки, я силкувався відчинити двері − але вони були замкнені ззовні. Я був полоненим. Після цього відкриття моє обурення перевершило решту почуттів; ударяючи обома руками по дерев'яних панелях, я кликав, я кричав, я погрожував, я проклинав − усе марно! Креном яхти мене кілька разів кинуло на підлогу; але я не переставав відчайдушно гукати й волати, намагаючись перекричати оглушливе сум'яття, яке, здавалось, оточувало судно звідусіль, − однак усе було даремно. Нарешті, втомлений, змучений, я замовк і притулився до замкнених дверей, щоб перевести подих та зібратись на силі.
Буря посилювалась, майже ненастанно били блискавки, і кожну супроводжували розгони грому. Прислухавшись, я раптом почув шалений крик: «Уперед за вітром!» і вибухи незлагодженого реготу. Охоплений страхом, я дослухався до кожного звуку; зненацька хтось зовсім близько від мене заговорив:
− Уперед за вітром, крізь світло, бурю, небезпеку й загибель! Загибель! Але потім життя!
Незвичайна інтонація цих слів сповнила мене такого несамовитого жаху, що я впав навколішки і ладен був молитись Богу, у Якого все своє життя не вірив та Якого заперечував, − однак не міг здобутись на слова. Густий морок, страшне буяння вітру, вирування моря, розлючені безладні вигуки − все це нагадувало розверсте пекло, і я міг тільки вклякнути, німіючи та здригаючись. Раптом невиразний звук, схожий на наближення жахливого вихру, запанував над усіма іншими; поступово він перейшов у хор тисячі голосів, які завивали разом із бурхливим вітром; несамовиті крики змішувалися з гуркотом грому, і я випростався, вловивши крізь шалене сум'яття:
− Слава Сатані! Слава!
Заціпенівши від жаху, я прислухався. Хвилі неначе ревли: «Слава Сатані!» Вітер вигукував це громові; блискавка змієподібною лінією виписувала в темряві: «Слава Сатані!» Мій мозок, здавалось, обертався й ладен був луснути. Я божеволів, без сумніву, я божеволів; не міг же я насправді чути такі безглузді звуки?.. Мене сповнила надприродна сила; я всією вагою тіла натиснув на двері каюти в несамовитому зусиллі відчинити їх; вони трохи піддалися, і я приготувався до повторної спроби − аж раптом двері широко розчинилися, впустивши потік блідого світла, і Лючіо, задрапірований у важкий плащ, став переді мною.
− Ходи за мною, Джеффрі Темпест! − промовив він тихо й виразно. − Твоя пора настала.
Самовлада покинула мене; страхіття бурі та жах від його присутності згнітили мої сили, і я благально простяг до нього руки, сам не усвідомлюючи, що роблю.