− Будь-який гріх кожної людської істоти додає тягаря до моїх страждань і строку − до мого покарання; однак я мушу дотримувати своєї присяги щодо світу! Я заприсягнувся спокушати, робити все, аби знищити людство; але людина не заприсягалась піддаватися моїм спокусам! Вона вільна! Чинить вона спротив − і я йду геть; приймає вона мене − і я залишаюсь!
Зробивши ще кілька кроків уперед, він простяг руку; постать його зробилася вищою й величнішою.
− Ходім тепер зі мною! − сказав він тихим голосом, який звучав м'яко, але загрозливо. − Ходімо: цієї ночі завісу піднято для тебе! Ти мусиш збагнути, з ким ти так довго жив у мінливому повітряному замку життя! І в чиєму товаристві ти плавав небезпечними морями! Хтось, теж гордий і непокірний, як і ти, помиляється, однак, менше, ніж ти, бо визнає Бога за свого володаря!..
На цих словах почувся громовий удар; усі вікна з обох боків салону розчинились, і з них полилося дивовижне сяйво, ніби зі сталевих списів, обернених угору, до місяця… Майже знепритомнівши, я відчув, що мене хтось схопив і підіймає догори… Наступної миті я опинився на палубі «Полум'я» в полоні міцних незримих обіймів. Звівши вгору очі, зі страшним почуттям переконаності в душі, що запізно благати Божого милосердя, я побачив навколо себе крижаний світ − ніби сонце ніколи не світило над ним.
Грубі зеленаво-скляні стіни криги тиснули на судно звідусіль, тримаючи його між непохитними бар'єрами; фантастичні крижані палаци, вежі, бельведери, мости та склепіння своїми архітектурними обрисами та скупченням творили подобу великого міста. Округлий місяць, блідо-смарагдовий, глядів униз, осяваючи все холодним промінням; і проти себе, біля щогли, я побачив не Лючіо, але янгола!
ХLI
Увінчана містичним сяйвом, що мерехтіло вогнистими зірками, велична постать височіла між мною та небом у місячному світлі. Суворе обличчя світилось блідим світлом; в очах відбивався невтоленний біль, невимовне каяття, несказанний розпач. Це були ті самі риси, які я так довго знав, − але осяяні небесним промінням та повиті серпанком вічної скорботи. Навряд чи тіло моє щось відчувало − лише душа, яка так довго спала, пробудилась і тріпотіла зі страху.
Поступово я почав помічати, що навколо мене є ще якісь постаті; роззираючись навколо, я бачив натовп істот із дикими обличчями; благальні погляди у жалісній агонії були звернені на мене, і бліді руки простягались до мене − радше з благанням, ніж із погрозою. Навколо потемнішало; потім простір освітився відблисками крил: велетенські крила яскраво-червоного полум'я почали розгортатись і простягатись угору, до скутого кригою судна. І він, мій ворог, що стояв, притулившись до щогли, також був оточений цими вогненними крилами, які, подібно до тонких пірчастих хмарин, осяяних яскравим призахіднім сонцем, вилися увсебіч від його темної постаті й тягайся вгору блискучим вінцем. Безмежно сумний і водночас безмежно солодкий голос порушив урочисту крижану безмовність:
− Рушай уперед, Амієле! Вперед, до рубежів світу!
Я поглянув у бік керманича. Невже це Амієль, якого я інстинктивно ненавидів, − ця істота з чорними крилами й змученим обличчям? Тепер я бачив його у справжній подобі − злого духа. Історія злочину була написана в його скорботному погляді… Яка таємна мука гризла його, мука, якої жоден смертний не може вгадати? Кощавими руками він рухав стерно; і, коли воно закрутилося, крижані стіни навколо нас почали ламатися з оглушливим тріскотом.
− Уперед, Амієле! − знову промовив великий печальний голос. − Уперед, туди, де ніколи не ступала людина; рушай на край світу!
Натовп істот зі страхітливими обличчями зробився щільнішим, полум'яні крила стали густішими, ніж грозові хмари, що їх розтинає блискавка. Зойки, крики, стогони й несамовиті ридання долинали звідусіль. Трощена крига під водою знову загуркотіла, немов землетрус, − і судно, звільнене від крижаних перешкод, рушило.
Голова моя йшла обертом, я перебував ніби в безумному сні; нахилившись уперед, я побачив, як падає прозора скеля; крижане місто захиталось у самісіньких підвалинах. Блискучі бельведери падали і щезали; вежі хилилися, розсипалися й зникали в морі; величезні крижані гори ламалися, немов тонке скло, сяючи зеленавим яскравим полиском у місячному сяйві; тоді як «Полум'я» мчало вперед, немов на сатанинських крилах його страхітливого екіпажу, прокладаючи крізь кригу собі шлях із гостротою шаблі й швидкістю стріли.
Куди ми неслися? Я не смів думати. Я вважав себе померлим. Світ, який я бачив, не мав нічого спільного з тим світом, який я знав. Мені здавалося, що я перебуваю в якійсь замогильній країні, таємниці якої мені судилося пізнати − пізнати, можливо, надто добре!.. Ми рухались уперед. Мій погляд був прикутий до величної постаті, яка стояла переді мною, − до цього янгола-ворога, чиї очі були страшними від вічної скорботи. Я стояв, пригнічений і вбитий, віч-на-віч із цим безсмертним відчаєм.
Зойки та крики змовкли; тепер ми неслися серед тиші. Незліченні трагедії, невисловлені сумні історії читались у німій красномовності жахливих облич, що оточували мене, й у виразному мовчанні їхніх страхітливих очей.
Невдовзі крижані бар'єри лишились позаду, і «Полум'я» ввійшло в тепле внутрішнє море, спокійне, як озеро, та блискуче, як срібло в яскравому місячному сяйві. Обабіч тяглися звивисті береги, багаті на розкішну рослинність. На віддалі я бачив невиразні обриси темних пишних пагорбів. Я чув, як маленькі хвилі плескались об невидимі скелі та дзюрчали на піску.
Чудові пахощі сповнювали повітря, шелестів легкий вітрець. Чи це був утрачений Рай − цей напівтропічний пояс, схований за країною криги та снігів? Раптом з темного розложистого дерева долинув пташиний спів; він був таким солодким, мелодія лилася з такою щирістю, що сльози набігли на мої втомлені очі. Чудові спогади налинули на мене; моя душа відчула й поцінувала радість життя − життя на освітленій благодатним сонцем землі. Випадковості життя, його втіхи, його дива, його благо − все це відразу здалось мені таким чудесним! О, якби повернути минуле, зібрати розсіяні перли втрачених миттєвостей, жити, як має жити людина, у згоді з волею Господньою та в братерстві зі своїми ближніми!.. Невідома пташка виспівувала, як дрізд навесні, навіть іще мелодійніше; без сумніву, жоден інший лісовий співак ніколи не співав і наполовину так гарно!
І, коли остання ніжна нота поступово розчинилась у таємничій безмовності, я побачив нещасне створіння, що виривалося зі скупчення чорних і багряних крил, − білу жіночу постать, запнуту лише власним довгим волоссям. Вона ковзнула до борту корабля і притулилась там, звівши догори стражденне обличчя… це було обличчя Сибілли! Я бачив, як вона кинулась на палубу й заплакала. Моє серце зворушилося… Я зрозумів, якою вона могла б бути, яким янголом могла б зробити її терпляча любов… і, нарешті, я пожалів її; раніше я ніколи її не жалів!
Я впізнавав багато знайомих облич, які світились до мене, наче бліді зірки в дощовому тумані, − обличчя померлих, позначені невпинними докорами сумління та скорботою!
Одна постать похмуро брела переді мною в обтяжених вагарями ланцюгах із блискучого золота − і я впізнав у ній шкільного товариша, приятеля давно минулих днів. В іншій постаті, яка, охоплена жахом, припадала до землі, я впізнав того, хто поставив на карту останнє, що мав, − свою безсмертну душу. Я навіть бачив обличчя мого батька, вбите горем, і тремтів зі страху, боячись знайти серед цих моторошних видінь священну красу тієї, що померла, даючи мені життя. Але ні − дяка Богові, я не бачив її! її душа не загубила шляху на Небо!..
Вогненний вінець сяяв навколо пропащого янгола; він підніс руку − корабель спинився, а похмурий керманич нерухомо стояв біля стерна. Навколо розстелявся залитий вогнистим світлом пейзаж, неначе чудовий сон про чарівну країну, і знову невідома Божа пташка заспівала з такою захопленою ніжністю, що могла б утішити душі, які мучаться в пеклі.