Наталія Дурунда
СПОКУТИЙ ГРІХ
Шлях у майбутнє
завжди лежить через минуле…
ЧАСТИНА ПЕРША
ЗАЗИРНИ В МОЮ ДУШУ…
Карпати.
Гірське село Ярославка.
Того дня, десятого червня 1942 року, відбувалося щось страшне. Здавалося, саме небо вирішило знищити усе живе й неживе на цій грішній землі.
В одну мить сонце затягло чорними хмарищами, піднявся жахливий вітер. На вулицях і подвір’ях знялася неймовірна курява, старі могутні лісові дерева вклонялися перед страшним ураганним повелителем. Заскавучали перелякані сільські собаки, безнадійно шукаючи прихистку в невеличких будах, замукали у стайнях корови, відчуваючи смертельну небезпеку.
Мов паперові листочки голосно зашуміли на покрівлі хати Біличів шматки черепиці.
— Отче наш! — заломивши руки перед іконою, молилася на колінах перелякана стара повитуха Мелана, яка в цю мить якраз приймала п’яті пологи в молодої Ганни. — Прости нам наші страшні гріхи й помилуй, як і ми прощаємо довжникам нашим.
Жінка голосно стогнала на ліжку, корчачись від нелюдського болю. Вона мучилася вже майже добу. Дитина не виходила. Нещасну покидали сили. В обійсті вже повідмикали усі замки, як годиться у селі, коли у жінки важкі пологи. Під голову їй повитуха поклала весільну сорочку, запалила свячене зілля й кілька разів обкурила змучену Ганну, але нічого не допомагало.
Чоловік вагітної, Михайло, з чотирма малолітніми доньками, сидів у сусідній кімнаті й, стиснувши кулаки, нервово чекав. Його не бентежила ні негода, ні безкінечні крики дружини, які щодалі слабшали.
— Якщо народить мені ще одне дівча — виб’ю з неї душу! — сердито попередив повитуху. — А мале втоплю у воді й пущу по ріці.
— Сохрани, Господи! — скрикнула від почутого Мелана. — Ти збожеволів? Як можеш таке казати? Хіба Ганна винувата, що Бог вам лише доньок дає? Не сама ж вибирає.
— Я тебе попередив! — наче й не почув повитуху Михайло. — Досить! Чоловічих рук у сім’ї немає. А вона наплодила ротів на мою голову, — кивнув у бік переляканих дівчаток. Шестирічна Калинка, п’ятирічна Гафійка, чотирирічна Оленка та однорічна Марійка притислися одна до одної в купці біля печі. Боялися суворого батька, як вогню. Адже ще слова ласкавого не чули від нього. — Роби, що хочеш, а народитися повинен хлопчик.
Раптом на вулиці щось засвітилося, зашуміло і луснуло, немов тисячі гармат одночасно вистрелили.
Повитуха вхопилася за голову руками, лягла на підлогу.
Кілька секунд тривала незрозуміла ворожа тиша. Тільки Ганна слабо стогнала.
Мелана обережно піднялася і підійшла до віконця.
Від побаченого лице жінки сполотніло, у широко розплющених очах застиг невимовний жах: надворі потемніло, немов настала глибока ніч. Тільки раз за разом небо розрізала розжареними огненними мечами беззвучна блискавка; лісу видно не було, чувся лише шум листя та дерев, що ламалися від божевільного, скаженого вітрища. Він розгулявся, наче господар на цій землі. Трощив, нищив усе навколо.
Повитуха перехрестилася.
— Помилуй мене, Боже, з великої милості твоєї і з великого милосердя Свого загладь беззаконня мої… — почала молитися й повільно підійшла до Ганни. Узяла великий рушник, злегка перев’язала над животом вагітної.
— Все, — важко зітхнула Мелана, — більше чекати нічого. Або народиш, або… — на мить замовкла. — Глибоко вдихни, — попросила Ганну, — а коли я стисну рушник — щосили видихай і тужся.
Нещасна розкрила рота, набрала повні легені повітря й завмерла в очікуванні команди.
— Давай! — скрикнула Мелана й щосили перетисла великий живіт, видавлюючи плід.
— А-а-а! — несамовито заверещала Ганна, випускаючи повітря й… останні сили…
Раптом небом прокотився такий могутній грім, що здалося, ніби земля затряслася. Шибки задзвеніли.
Мелана зупинилася, знову перехрестилася і стала вже голосно молитися:
— … бо свої беззаконня я знаю, а мій гріх передо мною постійно. Тобі одному я згрішила і перед очима Твоїми лукаве вчинила…
— Го-о-споди! А-а-а!!! — обливаючись потом і слізьми кричала Ганна. — Більше не можу-у!
— Давай! Ще раз! Разом зі мною! І-і! Виштовхуй його! Давай щосили! — кричала повитуха.
— М-м-м! — зціпивши зуби, закотила очі й тужилася з останніх сил вагітна.
Тим часом за вікном, вітер, грім і блискавка дали собі повну волю. Вже ледве трималися на своєму корінні виснажені буревієм дерева, а з неба ще дужче сипалися огненні блискавичні стріли, гриміли різкі зловіщі громи.