Кама Сутра радить ніколи не одружуватися з такими, як вона — лінивими, брутальними, неохайними, ревнивими, розбещеними, хтивими. Вона найгірша з жінок принаймні з однієї причини: ЇЙ В СОБІ ДОБРЕ!
Поваляєвій добре у своєму брутальному, неохайному, хтивому тексті — і що ти їй/текстові за це зробиш, коли чужа самодостатня насолода не потребує коментарів, виправдань чи засуджень, вона, власне, засадничо не потребує свідків або причетних. Якою тут може бути роль читача, хоч семантичного, хоч семіотичного? Єдиний вихід із такого не зовсім зручного становища (тобто з відсутності власного становища, бо ж Поваляєва не передбачила місця для читача, усім насолодившись сама) — це вхід. Слід увійти в Поваляєву, наперед відмовившись від намагань заволодіти нею або принаймні відкраяти для себе ласий шматочок смислу. Поваляєва — це процес словесного блюзу, йому можна віддаватися, його можна смакувати, не розуміючи при цьому.
«Оріґамі-блюз» — це конґломерат випадкових компонентів, еклектичне видовище однієї пост-інтеліґентської (тобто люмпенізованої) свідомості. Жінка з абсолютно невдалим ім’ям Мрія, на якому затинатимешся аж до кінця читання як на настирливій друкарській помилці (бо внутрішній текстовий редактор щоразу послужливо пропонуватиме «Марію»), яку Поваляєва описує у вкрай невідповідний спосіб — від третьої особи, хоча цей рудиментарний прийом (і аж ніяк не пастиш) виглядає в такому тексті невиліковним анахронізмом. Чому вона боїться сказати «я», коли весь «Оріґамі-блюз» протікає як суто приватна секреція? навіщо описувати власні сни (нудні, затяжні, депресивні) або наркотичні глюки (такі самі, як сни) від третьої особи? хто цей усевідущий автор, який не дає нам стати Поваляєвою (або нехай там «Мрією») вповні?
Якби Поваляєва не була такою спонтанно-процесуальною та водночас скованою анонімною третьою силою, вона неодмінно прислухалася би до внутрішніх законів обраного жанру, до голосу першоджерел. А вони (хоч як дивно бачити їх у тексті, на третину складеному з обсценної лексики) нуртують із давньої японської прози, з усіх цих «Нотаток з келії» і «Нотаток з нудьги» (цитата з яких є першим епіграфом до «Оріґамі-блюзу», натякаючи, відсилаючи тощо). Адже одним із неписаних правил дзуйхіцу була відсутність сюжету, імпресіоністське письмо «вслід за пензликом», далеке від будь-якої телеології споглядання всього, що хаотично спадає тобі на думку. Підсвідомо очікуєш, що Поваляєва «пензлюватиме» свої дани (деякі з них не більші за SMS), революційно занулювавши багатотонну європейську традицію зв’язувати все докупи. Адже одразу помітно, що «Оріґамі-блюз» анархічний, бунтівливий, спрямований проти масової культури і споживацьких цінностей, він прагне зруйнувати стереотипи й табу, — але робить це чомусь старими, як зненавиджений світ культури, засобами: оповіддю від третьої особи, спробою звести хаотичний потік свідомості до структурованої фабули, ба навіть щасливої розв’язки! Відтак, наш горизонт сподівань, на якому щойно починала вимальовуватися нехай і романтично піднесена, та все ж правдоподібна постать жінки-контестатора, пасіонарії, чогось такого крутого, драйвового й альтернативного — цей наш злощасний горизонт отримує від Поваляєвої ядерний удар неадекватності, зосередженої у фінальних сторінках: звечора розбивши п’яну морду коханця кованим бутсом, Мрія (нічого собі Мрія!) вранці виносить сміття, їй на голову падає тіло перелітного самогубця, після чого вона все-таки знаходить Того, Чиє Кохання Немов Течія, і йде геть, «аби ніколи сюди не повернутися навіть подумки. <…> Я — ваша Мрія. І мене вже нема». Тю, яка маячня; зате послідовна і заокруглена в цілість.
Невдала спроба побудувати сюжет і хоч якось звести кінці з кінцями (в присутності тексту Поваляєвої ця ідіома одразу набуває двозначного звучання) тим більше прикметна/прикра, що позад неї (або, як сказав би перехожий марксист, понад нею) проступає зовсім інший, далекий від побутового мордобою і невдалих мастурбацій, образ. Або ж ідея. Може, навіть ідеологія. Словом, щось таке справді цілісне й завершене, оргазм якийсь, що його Мрії не вдається досягнути напівсвідомими зусиллями. Найпростіше назвати цю хвигуру ненавистю до репрезентації. Вона з’являється в серії знущальних прикладів символізації, а символ, як книжка пише, і є основним репрезентантом: