Саме тут втручається другий, соціально-побутовий різновид автобіографії, в якому героїчні й історичні аспекти відходять на задній план, поступаючися місцем соціальним (у Прохаська — передовсім родинним) вартостям. Описуючи повсякденне та приватне — будинок, у якому живеться, міст, через який ходиться з дружиною, вакації з синами, — Прохасько позбувається авантюрно-героїчного фабулізму на користь відстороненого споглядання, коли замість Шептицького та Галана найголовнішими героями стають непомітні іншим, але найдорожчі люди: бабця, тато, власні діти й власні, анітрохи не героїчні діяння, такі, як виготовлення калинового вина. Течія спогадів набуває характеру самозвіту або сповіді, стає не лише ностальгійним озиранням через плече, а й набуває ознак реєстрування, впорядкування всього цього неужиткового багатства:
Сецесійний килимок від стіни. Срібні барельєфи голови Христа у терновому вінку і Леонардової таємної вечері. Свята родина Льоренцо Скьярпельоні, репродукція з двадцятих років. Найправдивіша копія чудотворного образу Матері Божої Ченстоховської, прінтед ін Полянд, 1936-го, в рамці з рештками золотої фарби, під шклом. Пейзаж Михайла Мороза — гора, багато різних дерев, весна, сніг топиться, плями білі, сині, гранатові, бурі, бронзові і навіть трішки зеленого. Етюд Зорія — Краків, Плянти, якась вежа, зелений каштан. Павутина в кутах. Розкладний фотель, фотель, що розкладається на ліжко. Автопортрет Шевченка, витинок з журналу, в паспарту і рамі. Овальний великий стіл посеред кімнати і чотири крісла з усіх боків стола. Голландська піч з вохровими кахлями…
Такі тексти і реєстри пишуться здебільшого «для себе», для найближчого оточення, якому вони говорять стократ більше, ніж анонімному сторонньому читачеві, й публікування їх вимагає певної відваги. Адже вони потребують співчутливої уваги та отого мовчання, котре все розуміє, зовсім не претендуючи на зламування карку читачеві або його захоплену оцінку; адже скарби ці — неоціненні, і мистецтвознавству або якомусь іншому-знавству тут нічого робити. Тому так неприємно вражає перебільшено екзальтований відгук-вигук Софії Андрухович в анотації до книжки: «Повість Прохаська — адреналіновий удар і водночас удар нижче пояса. Діє навіть на фізичному рівні. Спричиняє стан небезпечно сильного сп’яніння та відчуття спраги. Хочеться ще і ще». Ці ярмаркові слоґани професійного заклинача чужих грошей, без жодної рефлексії засвоєні із Засобів Масового Навіювання («слухайся своєї спраги — пий «Спрайт»!»; «слухайся своєї спраги — читай Прохаська!» тощо) абсолютно недоречні як вступ до притишеної та ліричної медитації, якою є стримані твори Тараса Прохаська.