Вагомість есеїстики Москальця полягає якраз у поверненні до прямого та безпосереднього бачення, яке пошановує самобутність, індивідуальність усього сущого та спонукає задуматися над універсальними законами світобудови. Це бачення веде до поцінування кожної миті буття, адже в кожній виявляються відповідні закони. Воно часто поєднується із субтильним вчуванням у навколишній світ, адже прекрасне, вишукане, мінливе є чи не найпоказовішим знаком «вищої доцільності». Таке бачення було характерним для давньогрецької досократівської філософії, а також воно плекалося у поетичній традиції Сходу, зокрема у коротких жанрах хайку і танка.
Ще одним не менш важливим моментом цієї есеїстики є мова, до якої автор ставиться серйозно та дбайливо. У власних «пробах» Москалець виявляє вищий рівень оволодіння мовою, який відображається у простоті і водночас глибині висловлювання; рідкісному розумінні емоційної та смислової аури слова; наявності ритмізації, що увиразнює певні фрагменти тексту; майстерному розгортанні оповідної лінії; особливій густині та експресії письма. Слово, синтаксичний період, речення, більші композиційно-смислові періоди — все це продумане до найменших дрібниць і вказує на високу культуру авторського висловлювання. Тут не знайти прикладів довільного та неуважного ставлення до мови, що породжує невмотивовані оповідні «розлами», образно-смислові «шуми», викликає появу незугарних мовних форм. Москалець творить «чистим розумом і серцем», у великій любові до мови, тож мова розкривається йому, й у свою чергу розкриває його самого. Мова починає мовити, про-мовляти глибокі речі і засвідчувати свою глибину. В Москальцевому письмі відчутна та легкість, якої сягає майстер після тривалих і зосереджених вправлянь, після подолання чорної «хвороби безсоння». Таке подолання означає вільне та радісне творення, у якому відсутній жодний зовнішній примус і де авторська свідомість та мова становлять собою єдине «чисте» ціле. Авторську свободу творення виразно відображає синтаксис — неконвенційний, розкутий; такий, що передає живе мислення розповідача.
Загалом мову есеїв Москальця можна назвати красивою. Бо їй нічого не бракує, з одного боку, а з іншого — у ній немає нічого зайвого («краса — це відсутність зайвого», — говорив любий авторові Платон). Це мова питомо українська, адже вона — жива і вільна — у процесі саморозкриття виявляє свої смислові та чуттєві глибини й відображає (і творить) українську картину світу. Вже йшлося про те, що есеїстика Москальця спонукає до відкидання стереотипів масового сприйняття та мислення. Ці стереотипи, зокрема, виявляються у нормах, правилах і настановах щодо національного життя. Відтак з точки зору масової свідомості Москалець підважує основи національного існування. Однак насправді відбувається цілком протилежне. Письменник не підважує цих основ, а вказує на справжню дорогу до них. Він руйнує все те, що відводить від такої дороги, збиває на манівці шаблонного розуміння національного. Стати собою й здійснити це в обширі української мови, в українському мовомисленні — це найвищий рівень становлення українськості. Такий рівень оприявнює, і до нього ж закликає Москальцева есеїстика.
Більшу частину запропонованого видання становлять літературно-критичні розвідки, які стосуються сучасного літературного процесу. Порівняно із есеїстикою, питома вага особистісного начала тут зменшується, однак це начало таки виразно присутнє, й саме воно допомагає ліпше відчувати образний світ аналізованих віршів. Знову ж таки, особисте допомагає критикові краще усвідомити загальне, універсальне. Таке усвідомлення загалом убезпечує Москальця від сповзання в суб’єктивізм, який досить поширений в літературно-критичному дискурсі і який веде до заниження аналітичного та узагальнювального рівня цього дискурсу.
Представлені тексти засвідчують те, що Москалець може писати в стриманій стилістиці академічного літературознавства, що, наприклад, демонструє розвідка «Василь Стус: незавершений проект». Однак переважна більшість його літературно-критичних розвідок виявляє вже згадуваний особистий підхід, який, зокрема, виражається в ліричних імпресіях. Останні тонко оприявнюють сутнісні ознаки того чи того літературного твору. А в окремих випадках, наприклад, у розвідці «Поезія Григорія Чубая», Москалець пропонує той унікальний спосіб рецепції, коли відбувається не відсторонений аналіз мотивів-образів, а до-сказання сказаного; продовження розмови, започаткованої поетом; розмови в його мові і навколо неї. Це глибоке і чуттєве продовження, яке супроводжується почуттям радості, адже розмова триває (комунікативний ланцюг «говорити — мовчати — і говорити знову» не переривається). Воно розкриває одні глибини, вказує на інші й спонукає до подальшого мовлення. Москалець увійшов у відповідний душевний стан (від текстів Чубая) й у ньому говорить, до того ж, на належному смисловому та естетичному рівні. Таке «продовження розмови» є найбільш промовистим свідченням Москальцевого особистісного підходу у сприйнятті літературних явищ. І, додамо, може виступати як маркер стильової манери саме цього автора.