А проте, блукаючи якось Інтернетом, я натрапив на «Ксенії» Оксани Максимчук. То була дебютна збірка красивих і мудрих, надзвичайно зрілих, як на такий ніжний вік, віршів. Чи не вперше за останні роки моє споглядання поетичних текстів перестало бути незацікавленим і відстороненим, сказати б, фахово-примусовим, чи не вперше відступили «знову» й «те саме», і я без остороги пірнув до течії текстів. Там було хороше! Буття більше не боліло. Буття — говорило, і мова його була як чай, купання або поцілунок — істотною. Ця істотна мова юних поетів і філософів, ці неможливі, всевиправдовуючі поєднання слів, таємні шлюби, нічні весілля! Хтозна, що вражало найбільше — чи висохлі, мов льон, дзеркала, а чи кристальне калатало Слова, неспроможне видобути звук — небезпечна метафора християнської версії Бога, — чи, власне, сам Він, уже німий і вичерпаний Батько, Творець-невдаха, що, проказуючи Собі одного з віршів Оксани, брів круглими сходами — вниз, до нас? угору, до Себе? «Ксеніям» тим була притаманна особлива атмосфера відкритого навсібіч простору Традиції, лет невагомого погляду над архіпелагами культур, те, що я в цілковито ексклюзивному застосуванні до віршів Максимчук сам для себе назвав Внутрішньою Елладою. Незбагненним чином ця україномовна Внутрішня Еллада корелювала з німецькомовною Елладою Гельдерліна, з великим часом героїв, філософів і першопоетів, які вміли висловлювати речі — і дивовижні речі також.
Як виявилося, це одна з найхарактерніших ознак поетичного письма Максимчук загалом: залишаючись наскрізь модерним, воно випромінює світло Традиції, однак не в банальному розумінні передання звичних, завчених сюжетів та штивних ритуальних поз; письмо цієї поетеси завжди нерозривно пов’язане з першочасом, емануючи з першоджерел поетичного мовлення (яке там, у глибинах, одночасно виявляється мовленням сакральним). Читаючи вірші Оксани Максимчук, ми сповна опиняємось у безповоротному полоні живого міфу.
А втім, «Лови», нова збірка поетеси, є переконливим свідченням присутності у її Внутрішній Елладі численних різновидів чужинського письма — від Набокова з його метеликами до Рільке з його речами («Нарікання»). Органічна єдність текстури книги тримається на особливій інтонації, на голосі, що легко долає як культурні розбіжності між століттями, так і розриви в часі, усуваючи сам відлік часу та виводячи на кін цілу процесію вгадуваних і напів-типів, характерів, жанрів мовлення, сповнених запаморочливо глибокими цитатами-відлуннями:
Енігматичний спосіб нагадує про висловлювання Піфії з дельфійського оракула, про ворожбитську «Книгу Перемін» старожитніх китайців, а проте, за ніби-цитатами нема жодних першотекстів, їхня ілюзійна луна відбивається від неіснуючих стін, позаяк найчастіше Максимчук цитує не зміст, а форми. «Отак могла би сказати дельфійська пророчиця», — міркуємо ми собі, зустрічаючи у «Ловах» невловимо знайоме, бачене чи то в снах, а чи в містичних візіях — описи майбутнього, обриси належного, позаяк поезія в усі часи описує те, що могло би бути, включно з міфами та релігіями (мабуть, невипадково в одному з віршів прихована євангельська цитата названа — по-гельдерлінівському — цитатою з пісні: «Мовиться у пісні: до царства перші увійдуть останніми» («Прощаєте, веселі, рідний острів…»)).
Іншим разом Оксана Максимчук у двох рядках цитує міф, який існував насправді:
Іронічна гра з традицією в її письмі майже відсутня, натомість маємо достатньо серйозної, сказати б, священної, гри в бісер, завдяки якій тільки й може існувати Традиція в постмодерну добу масових культур. Позаяк іронією і цитатою не вичерпуються інтенції літературного твору, вже не кажучи про можливості міфу, який не конче мусить бути замаскованою ідеологією — як твердять ідеологи постмодернізму. Письмо Максимчук надзвичайно цнотливе, її поетичне слово засадничо вільне від вульгарних, бурлескних, балаганних і яких там іще конотацій, заснованих зазвичай на елементарній відсутності смаку і такту. Сон Ясона або Аріадни правиться як декламація свідомої себе літургії, де важливу для творення смислу роль виконують такі улюблені внутрішні рими й асонанси, де ритм звучить в одно як у хвилями внутрішніх морів (чи там озер — у вірші «наркісе»), так і з хорами античних трагедій. Дуже цікаво, дуже незвично спостерігати за відродженням роздертого на кліпи містерійного часу офір і священомовлення, за зростанням фраґментів у струнку цілість твору — або ж у єдність бачення. Особливо, якщо взяти до уваги, що все це зростання і зцілення буття відбувається в почетвертованій незгірш за Кроноса українській мові XXI століття. Тож час зростається тут — чи дім буття відбудовується дбайливими вустами? Індивідуація триває — чи священнодійство?