Выбрать главу

Достатньо перечитати такого міфотворчого вірша, як уже згадуваний «наркісе», щоб ці питання не залишали нас протягом усього перебування у «Ловах». Починаючи з суто сковородинівської форми звертання, закінчуючи складною трансформацією-перенародженням відомого міфу про Нарциса в якісно інакший сюжет новітньої міфології, яка, немовби апелюючи до міфу (в тім числі й сковородинівського) про самодостатність, одночасно спростовує його візією десублімації: вагітний Нарцис, народження озера з духу самоспоглядання, народження трагедії з духу… далі ми пам’ятаємо. Кращим поезіям Максимчук притаманна граційна незграбність вислову, що межує з відвертим і карколомним абсурдом — або з ледь завуальованим сюрреалізмом, коли в принципі прийнятний і зрозумілий для сформованої рецепції образ, повідомлений, тим більше, з такою довірливою інтонацією: «Знаєш, у серце ввійшов мені кінь» — вибухає насамкінець дивовижним і бароковим: «Страхом вагітний, заломлює впійманий кінь мій руки тонкі»! Мало того, що в коня — руки, то вони ще й тонкі, то він їх іще й заломлює?! Де орди пародистів, де ласі до крові юних поетів упирячі зуби всіх цих харківських та івано-франківських зоїлів?

Особисто мене цей образ заворожив до глибини душі. Адже такої свідомої себе сміливості ми не зустрічали, либонь, від середини шістдесятих минулого століття, коли так буйно цвіли діти-квіти, в наркотичному натхненні створюючи безсмертні тексти для своїх рок-груп на Заході і для своїх поетичних братств — в Україні. Бо мені цей вагітний Нарцис і кінь із заломленими руками нагадали одразу кількох — і Джима Морісона, і раннього Василя Голобородька, і юного Ігоря Калинця; але весь чар полягає в тому, що так невимушено приголомшливо зуміла сказати поетеса, відгороджена від них парою поколінь, неозорою ерудицією, кількома чужинськими мовами і перетвореним на ностальгійний мед об’єктивізуючого знання естетичним досвідом усього XX століття. Одна річ — створювати шедевральні образи в період всесвітнього розквіту, коли сам дух часу нашіптує їх тобі в кав’ярнях та електричках або демонструє в ЛСД-сеансах, і зовсім інша — видобувати свіжі, мало не афористичні мікроміфи й макрометафори в сутінках слова, в період диктатури зображення, в епоху гламурного кітчу. Читаючи в Оксани Максимчук, що світ тонкий, мов пелюстка, а смерть ллється навшпиньках, ми маємо справу не тільки з надзвичайно витонченим сприйманням реальності, але й з особливою філософією поетичного образу, покликаною, як сказано в одному з її віршів, «окреслювати інші невідомі нам досі фігури». Важлива роль у цій старанно практикованій філософії належить звукові й звукописові; Максимчук огортає звуком цілі регіони буття, пеленає їх, заколисує, одне слово, пестить і доглядає («чайки кричать» та багато інших). Рідко зустрінеш настільки заслуханого поета, для надчутливої пам’яті якого більш ніж актуальними залишаються такі раритети, як «шелиства», «кужіль», «пучка». Керуючись невідомими або просто невидимими для профанного ока аналітика законами сплітання й розплітання, пам’ять перетворюється в уяву, і тоді перед нами постають такі прегарні неологізми, як «ошаття»: «Застиг світ розкішний пухнастим ошаттям пелюсток…» Це тому так, що Оксана Максимчук створює українську мову, чуючи її з вуст усього: «Не мовчання речей — їхня мова мене божеволить». Цілком невипадково «вушко» — одна з найулюбленіших лексем та метафор поетеси: вушко сумніву, вушко пелюстки, вушко голки або вушко, в яке вона хукає отому безіменному юному середньому родові, що живе в мушлі («Ігри Арго»).

Однак це тільки перша, видима половина її книги («Бо світ продумано до половини», — пояснює Максимчук). Тому що тривале чування-прислухання і споглядання-зачинання-себе, так само як створення мови або видобування карколомно темних речей і образів, не повинні застувати нам іншої правди, притаманної поезії Оксани Максимчук, властиво, її щемкого ліризму. В той час, коли все прогресивне людство святкує активізм і гедонізм, славлячи день сьогоднішній як визволителя від жахів до- і дезінформаційного минулого, вона, не звертаючи спеціальної уваги не цифровані досягнення, констатує з тихим жалем: