По-гельдерлінівському сформульоване чи то питання, чи констатація змушує пильніше придивитися до цитованого вірша, в якому спочатку йшлося про щось таке на позір звичне й нуднувате, як львівська негода: про ляпаси дощу, про чужих собак і катастрофічну незатишність вогкого дня, схожого на інші, схожого на лист без зворотної адреси. Лист, який не передбачає відповіді, — місткий символ остаточного розриву коду комунікації, безпритульний спам на адресу колишньої єдності. Розрив чи не завжди є непередбаченим збоєм, уриванням безперешкодного було плину. («Плин — річ зрозуміла, особливо древнім», — нагадує Оксана Максимчук). Розрив — це бездоріжжя, забуття людиною якоїсь ґрунтовної істини, необхідної для орієнтації і подальшої ходи в напрямку до себе, до дедалі повнішого і певнішого збування в людському. Забування замість збування, бездомність замість мешкання, блукання манівцями сущого — о, ми добре пам’ятаємо ці тривожні гайдеґґерівські мотиви, близькі також — хоч і перебрані в інші поняттєві шати — Стусові. Отже, мить, коли ти є собою, перебуваючи в сталому зв’язку (сказати б, шлюбі) з богами, вітчизною і шляхом — неповторна, відтворювана щойно в пам’яті. Але поетеса вносить корективи до відомого гераклітівського топосу, беручи до уваги закономірності непередбачуваних, тих, «котрих за божевілля мінус хаос, / зовемо ґеніями, чи святими». Якраз їхній спів усуває розрив і відчуження, заново усталюючи зв’язок зі світом.
«Спів — не бажання, а прагнення осягнути, він є буття і цим буттям лише й конституюється, визначаючи свою стилістику через автора, що не є творцем, а співтворцем. Бо через нього, імперсонального автора, виявляється естетика світу. А світ забороняє митцеві бути собою в іншому, не космічно-буттєвому масштабі. /…/ бо ми — малі співці, що мають Ґеніальні Орфеївські обов’язки перед усесвітом — естетизувати його — теж не своєю волею, а кривою самоволею природи самості. Світ схиляється до нас, ждучи від нас Орфеївського співу і повіривши в нас», — писав Стус в одному з найгарніших своїх листів (В. Стус, лист до дружини, 5–9.02.1975). Якраз на ґеніїв та святих у вірші Максимчук покладено «Ґеніальні Орфеївські обов’язки» зцілення обірваного шляху мови, адже шлях стає шляхом тільки тоді, коли його прокладають, мова є собою вповні тільки тоді, коли нею складають вірші, а спів істинно є співом доти, доки звучить. Проте, цей сполох спогаду про належне одразу згасає, переходячи в щемкий фінал:
Таким чином, на тлі тотального смутку й відчуження людини, за відсутності ґеніїв і святих, можливість продовжувати інтимну, на «ти», розмову з богами або той-таки спів, залишається реальною тільки для природи (йдеться про голубів, що заховалися від дощу у згинах кам’яної каріатиди). Як і більшість образів «Ксеній», цей — навдивовижу місткий, бо ж голуб, як ми пам’ятаємо, є символом Святого Духа, а кам’яна богиня — богинею поганською, архаїчною, однією з представниць тих «древніх», що розуміли значення плину. Ось де причаївся новітній міф — «між кам’яних грудей богині»! Однак ця непримітна присутність богів серед нас є відкритою лише для очей поета, і тільки завдяки проказуванню вірша він відкриває зір і нам.
Повернення бачення сакрального в повсякденному означає повернення до архетипних джерел людської самості, поринання в трансцендентні й животворні води молитов, співу, віршування, у повідання притч і казок, з яких, хтозна, може постануть новітні релігії. Саме одну з таких казок розповідає поетеса Василеві Стусу, зустрічаючись із ним у наполегливо повторюваному «тут» містичної візії. Це «тут» є миттю автентичності, що містить у собі ввесь час, а отже, є єдиною надійною противагою — чи парою — часові:
Останній рядок — алюзія до гебрайської притчі про мучеників, які протягом свого життя зазнають стільки холоду, що потім навіть Бог не може відігріти їх протягом тисячі років, дарма, що тримає у Своїх долонях. Мабуть, Він теж тоді звертається до них на «ти». «Через Ти людина стає Я», — писав Мартін Бубер. Через людину Бог — стається. Той, хто приходить із за-буття, щоб послухати казку, роказану вустами дівчини-дитини, започатковує нові стосунки між живими і світом богів та героїв. Я — притомнішає, щоб, розірвавши одного разу мережу примарних ідентифікацій і стосунків, вийти назустріч самому собі і зустрітися не з відчуженою об’єктивацією дзеркального «Воно», а з апріорно даною готовністю бути собою виключно в космічно-буттєвому масштабі. Бажанням заздалегідь «розбити дзеркало, що в тебе з часом перетворилося б» та поширити сакральний простір миті задля перемоги над профанним і профанізуючим часом пронизані всі «Ксенії» — надзвичайно зрілий дебют. Нам залишається тільки прислухатися до цього бажання, бо подеколи те, до чого уважно прислухаєшся, запам’ятовується. Тобто стає і є.