Для тих, хто з захватом відкрив — і більше не хоче закривати — «Ксенії», наступна збірка Оксани Максимчук видасться разюче інакшою. «Лови» блискучі й холодні, як холодний лід діамантів, читаючи їх, майже фізично відчуваєш скляне шурхотіння ретельно огранених кристалів, з головою занурюєшся у шквал ювелірних розкошів, у рідкісну можливість пересипати коштовності з долоні в долоню, милуючись ряхтінням мініатюрних сполохів і мікровибухами заломленого світла слів. Невідомо, як це чиниться, але радісний шок від зустрічі з неможливістю адекватно інтерпретувати дощенту герметичні і водночас відкриті навстіж, як квітка, поезії Максимчук, з надлишком перекриває будь-які гносеологічні та літературознавчі потуги, топлячи їх у давно забутій насолоді інтимної зустрічі з непізнаваним. Цим віршам не закинеш браку логіки, радше навпаки: вони страхітливо викшталтувані і майже маніакально послідовні, вони — досконалі судження, і нам залишається тільки визнати їхню слушність, саме тому, що ми ніколи не довідаємось їхніх засновків! Найпевніше, що то — спогади і мрії, як і в кожного поета, але цим «кожність» і вичерпується, бо ж сказано:
Перебираючи ружанця речей-у-собі, не без подиву довідуєшся про таємничі властивості коштовностей, наприклад, про їхню здатність розм’якати, «наче м’ясо», і бути солоними на смак. Ось чому непідпускання, ось чому крига, здогадуєшся, адже повінь, створена талими діамантами, може легко перерости в потоп жадання, врятуватися від якого можна тільки одним чином: випивши його до дна. «Апорія жадання» — один з кращих зразків віртуозного письма Максимчук, заснованого на точному багатстві внутрішніх і зовнішніх рим, підживлюваного ледь потамованою пристрастю до анафори та до блукань ехолалійними лабіринтами. Її письмо якраз і зваблює непізнаваністю, може, невловимістю власних засновків (зрештою, ніхто не боронить відчитати назву книжки як імператив: «ловú»). Ніколи достеменно невідомо, що саме мала на увазі поетеса, починаючи складну в’язь способів, де низхідні наказові перетинаються з висхідними прохальними, створюючи синтез негативного дозволу або дозволеної заборони: «не хочеш, можеш не пити зовсім». Не хочеш мати справу з непізнаваним — можеш не читати цих віршів, але зваба обіцяє насолоду, вихід зі спраги раціонального, тому «пий, бо замерзнуть джерела». Джерела поезій, апорій і жадань — єдині, це відкриття породжує захват, поважна мова стриманої поради перетворюється на екстатичний шепіт любовної насолоди, в намагання встигнути за тим, що відкрилося під час блискавичного осяяння екстазу, назвати — задихано, якомога швидше, по черзі, отже, плутано, зі спазматично солодким заплітанням язика, — найхарактерніші риси огрому візії:
Залишаючись наскрізь модерним, письмо Оксани Максимчук випромінює світло традиції, але не в банальному розумінні передання звичних, завчених сюжетів та штивних ритуальних поз; її письмо нерозривно пов’язане з першочасом, емануючи з першоджерел поетичного мовлення (яке там, у глибинах, виявляється і сакральним, і чуттєвим). На цей феномен звернула увагу також Юлія Стахівська, один із перших критиків «Ловів»: «…такий герой діє у сакральному дочассі, домі мови, у внутрішньому колі споглядання: вагітний Наркіс і вагітне його відображенням озеро. В Оксани Максимчук традиція, культурний background проглядає крізь кожен текст, на скелет міфу вкотре одягнено інші ошатні форми, зв’язок не порушено». Можна тільки здогадуватись, яким буде подальший шлях письма Оксани Максимчук, однак уже тепер ясно, що він і надалі сам визначатиме себе, приваблюючи все нових і нових шанувальників ґеніальних орфеївських обов’язків.