Свої літературно-критичні розвідки Москалець пише розкуто та глибоко. В основі такого письма лежать тонкий естетичний смак, добра обізнаність із працями з філософії, естетики, культурології, вміння вловлювати тенденції певних літературних явищ, аналітичне мислення. Москалець виявляє високу культуру рецепції; ту культуру, яку в просторі українського слова сповідували його улюблені поети та критики Микола Зеров і Василь Стус. Автор «Сполохів» є прихильником та поціновувачем високого модернізму, відтак його увага, окрім двох згадуваних поетів, зупиняється на постатях Ігоря Римарука та Івана Малковича. Подальшим і проникливим осмисленням творчості цих поетів Москалець докладається до формування та більшого увиразнення канону українського високого модерну.
Водночас його розвідки сприяють появі іншого канону — сучасної української літератури. Москалець звертає свою увагу на знакові явища сучасного літературного процесу й цікаво та ориґінально трактує їх. Найважливішим є те, що він пропонує відповідні до специфіки матеріалу інтерпретаційні стратегії. Наприклад, тексти Світлани Поваляєвої критик трактує не так з огляду на представлені в них ідейно-тематичні та художні особливості, як в контексті знаковості цих особливостей. Іншими словами, його цікавить не стільки те, про що говорять герої прози Поваляєвої і як вони говорять, скільки те, що їхнє мовлення виявляє, репрезентантом чого воно є. Такий підхід є вельми продуктивним у царині сучасної літератури (ба більше — інколи він узагалі видається єдиноможливим), де автори намагаються відобразити певні соціокультурні тенденції через деструкцію форм і перенаправления значень. Їхні тексти виказують певні інтенції, і саме їх Москалець прочитує завдяки знаковому трактуванню.
У сучасному літературному процесі критик виокремлює, обіч вже згадуваної Поваляєвої, постаті Юрка Іздрика, Тані Малярчук, Оксани Максимчук, Богдани Матіяш та Остапа Сливинського. Москалець намагається виявити ідейні та естетичні домінанти текстів цих письменників і відповідним чином відрефлектувати ці домінанти. Посутні спостереження і міркування критика (інколи він вдається до доречних іронічно-гумористичних ремарок) є цінними ще й з огляду на те, що зроблені вони «за гарячими слідами», у короткому часі після появи відповідних літературних творів.
У книжці також можна знайти рецензії на тритомник есеїстики Збіґнєва Герберта, роман Владіміра Набокова «Ориґінал Лаури» та книжку Оксани Забужко «Notre Dame d’Ukraine: Українка в конфлікті міфологій». В одному випадку Москалець говорить про високу європейську культуру, що викшталтувалась на зразках класичної освіти і має тривалу духовну традицію; в іншому — виступає проти комерсалізації літератури, яка веде до падіння ідейно-естетичного рівня й в остаточному підсумку призводить до суцільної деґрадації; ще в іншому — наголошує на гострій потребі очищення від «вчорашніх способів чуттєвості» та зміні успадкованої від тоталітарних часів культурної парадигми.
Есеїстика та літературна критика Москальця вчить дивитися зосереджено та уважно. Так, аби побачити білу айстру…
Тарас Пастух.
Про дзуйхіцу
Дзуйхіцу — жанр стародавньої японської літератури. Дослівний переклад слова «дзуйхіцу» означає «вслід за пензликом». Як ми знаємо, японці писали пензликом і тушшю, а найкращі зразки каліграфії цінувалися нарівні з мистецькими творами. Отже, дзуйхіцу є своєрідним синтезом письма і малювання, таким собі чорно-білим кіно, що встигає зафіксувати творення думок і перелітних вражень, тонких обрисів весняного краєвиду і барв улюбленого кімоно, снування спогадів, віршів, жартів — словом, усього, що врешті складається на повню людського життя. Найближчим відомим нам відповідником дзуйхіцу буде есей — або ж фраґмент. Я ніколи не сумнівався, що Ніцше, наприклад, писав у жанрі європейського дзуйхіцу.
Течія цього мисленного кіно з-під пензлика, скажімо, моєї улюблениці Сей-Сьонаґон, досвічує аж сюди як погляд напрочуд обдарованої і вродливої душі, наділеної рідкісним умінням ткати неминуще з минущого. «Гарно, коли в кішки чорна спина і білосніжні груди», — просто, між іншим, зауважує Сей-Сьонаґон. І хоча з тих пір, коли ці ієрогліфи стали на папері, минуло десять століть, «гарно» продовжує бути гарним, а моя Пушинка — перша, хто свідчить про це, становлячи собою живе втілення мимохідь кинутої фрази.