Разом з тим, у книзі є настільки пронизливі і трагедійні ноти — от як у вірші, де йдеться про померлу маму — що для нас, які щодня байдуже поглинають теленовини з сотнями смертей, саме ця здається катастрофічною, особистою втратою, саме ця примушує замислитися над сенсом життя:
Це відчуття при-сутності Співрозмовника не лише на горі або в Храмі, а й у звичному міському повсякденні, часом викликає ніяковість, бажання виправдатися бодай перед кимось близьким — виправдатися за власну чистоту і тонкість, за причетність до таємних знань серця, одночасно відстоявши право на індивідуальне сприйняття сакрального, право на себе, саме таку:
Бог Матіяш не є абстрактним і трансцендентним Абсолютом, апофатичною вправою інтелекту. Це завжди реальна особистість, реальна присутність Того, Хто чує, за Ким скучають. Якби спробувати уявити собі атеїзм, що міг би розвинутися з такої діалогічної концепції Божої особи, то він полягав би виключно у неможливості говорити-до, у засадничій відсутності усного, може, в якихось писаних фраґментованих віршованих рядках, не пов’язаних сенсом цілого. А ще такий гаданий атеїзм міг би полягати у звертанні на «Ви». Коли читаєш «Розмови з Богом», на думку спадає зовсім мало конкретних текстів, з якими вони могли би пов’язуватися. Цьому, очевидно, сприяє свідоме уникання цитат і хай там якої інтертекстуальної гри. Інтертекстуальність належить до царини письма, тільки там набуваючи чинності. Розмови ж відбуваються як повністю незалежний від іншої знакової системи жанр, як дихання Духу. І все-таки одну книгу вони викликають у пам’яті — це «Я і Ти» Мартіна Бубера, де, серед іншого, було сказано таке: «Якщо ти виконуєш місію, Бог залишається присутнім для тебе; той, хто виконує місію, завжди має Бога перед собою; що сумлінніше виконання, то сильнішою і постійнішою є близькість; звичайно, ти не можеш займатися Богом, але ти можеш бесідувати з Ним».