чи ж із сучасних українських поетів, як ось тут — з Герасим’юка:
Почуття ніяковості за автора з’являється тоді, коли він починає говорити не своїм голосом (а ми знаємо, що Римаруків голос — один з найусталеніших в сучасній українській поезії). Як зазначає анотація, до «Бермудського трикутника» увійшли вірші, написані на початку третього тисячоліття — а це готує нас до того, що поет розпочав нову сторінку своєї творчості, що він скаже речі, яких досі не говорив. І це дійсно так, тут, скажімо, немало постновочасних культурологічних вкраплень — від захоплення творчістю Муракамі до алюзій з творів Роулінґ та апеляцій до Бреговича. Проте ще новішим — і вкрай несподіваним — є якийсь особливий р о з р и в з попереднім: з попереднім іміджем насамперед, якась недобра знекоріненість і безпритульність. Де той Римарук, який завжди сидів у видавництві «Дніпро», редагуючи і видаючи незліченну кількість творів? Чому його нема в тій кав’ярні, де його можна було зустріти завжди — принаймні протягом останньої чверті двадцятого століття? Римарук київський, Римарук постійний, Римарук, котрий завжди «на місці», «у себе», як ото завжди був на місці Зеров у редакції свого «Книгаря», — де він? Є кілька пронизливих віршів про цю раптову зірваність з місця, з «різьби» — і якраз у них можна, полегшено зітхнувши, впізнати той дорогий, особливий голос, який завжди говорив і с т о т н і речі. Чи випадає дивуватися, що цього разу істотною виявляється бездонна бездомність, що в третьому тисячолітті мова перестає бути домом буття, стаючи натомість його вокзалом або, що не набагато краще, пасажирським вагоном, де, природно, звучить б а г а т о мов:
А ось тут уже зовсім відверто і по-римаруківському вбивчо:
Одну з причин (поза особистими) цієї тотальної і, може, безвихідної викинутості «в помешкання астралу» або, іншими словами, в бермудський трикутник світу, котрий фатально постарів, замість того, щоб оновитися в новому тисячолітті, називає в післямові Василь Герасим’юк: «Отож, аби дістатися до Бермудського трикутника, не треба далеко пливти. Але я не хочу спрощувати символіку назви. Я зважуся назвати (від себе, звісно) причину. Автор «Бермудського трикутника» її не називає: пригадуєте класичне? — «Ми не лікарі — ми біль». Отож я ословлюю причину: нинішній цинізм. (…) Цинізм нашого часу присутній і в тих, у кого ще слина на губах не висохла, але цей цинізм далеко не слинявий. Для нього не актуальна сатира романтика Хвильового на тих «сукиних синів», що «з’їли мою революцію» — теперішній цинізм приймає «правила гри». Проте, цинізм притаманний якраз старечому вікові — передосвідченому, з невитравними компромісами на сумлінні, позбавленому ілюзій, переконаному, що будь-яка віра — або колективний невроз, або ілюзія, така сама, як кохання, вірність, співчуття чи самопожертва (засадничі, здавалося б, для людського співжиття речі). Цинізм також має упізнаваний голос: «Що є істина?» — насмішкувато питає Понтій Пилат у того, хто Істиною є сам. Чи ж винен поет, що в його книзі навсібіч розчахується етична пастка безвиході, абсурдний «бермудський трикутник» (точнішої назви для книги Римарука годі й придумати). Він — поет, він — височина в пласкому поточному мовленні й існуванні, а височини, як відомо, найпершими притягують удари блискавиць та абсурду. І цинізму, звісно. Тому дочитавши «Бермудський трикутник» до кінця і розмірковуючи над іще однією прірвою в житті, раптом зауважуєш у собі складне почуття подиву, перемішаного з вдячністю. Спонукає до цього насамперед ювелірна точність, з якою побудована книга — і найкращі вірші її. Адже будувати в час безчасу — для цього треба неабияка мужність і серце — непересічне.