Проте є одна незаперечна й універсальна істина, якої не обіймуть жоден Танатос і жоден абсурд. Усі вірші пишуться в теперішньому часі. Читаючи й перечитуючи їх, ми завжди в той час потрапляємо. Ми потрапляємо в час, у якому Ігор Римарук — живий. І саме через це ми ніколи не будемо говорити про нього як про відсутнього — навіть знаючи точну дату на хресті й у Вікіпедії.
Творчий шлях Івана Малковича
Як окинути поглядом творчий шлях поета, тривалістю 25 літ? Чи літами вимірюються такі шляхи? Може, кількістю виданих поетичних збірок, написаних поезій, набраних знаків з пробілами? Чи вимірюються творчі шляхи взагалі і чи про обчислення йдеться у фразеологізмі «окинути поглядом»? Комп’ютер послужливо викине на поверхню монітора наявні статистичні дані, переглядаючи які вкотре переконаєшся, що йшлося не зовсім про цифри — або ж і зовсім не про них. Ішлося не про викидання, а про окидання, яке не вимірює і не калькулює. Окидання створює смислове коло, на початку — чи все-таки в кінці? а може, в центрі? — далечини якого стоїть постать, лиця якої ми не можемо не впізнати. У пункті, де збігаються початки і кінці, де зустрічаються погляди, лунає тиша перетину паралелей теперішнього, того, що так і не проминуло, та того, що мало статися. Місце призначення визначається часом покликання.
«Білий камінь» (1984), дебютна книжка Івана Малковича, кличе нас із далечини минулого століття, з держави, якої, на щастя, більше не існує. Твори, опубліковані там, містять як звичні для середини 80-х літературні конвенції, характерні фігури умовчання та евфемізми, так і те вічно нове небувале, що в справжніх поетів проступає крізь усі шари захисних оболонок та зумовлених часом мовних форм. «Один з кількох відхилених варіантів назви моєї першої збірки — «Ангелик у яферах» (…) Певна річ, тоді з такої назви тільки посміялися. Посміялися також із іншого мого янгола, якого було замінено на чугайстрика. «Бог» поміняли на «птах», а ще одного ангелика — на метелика», — згадує Малкович. Може, тому згадує, що й досі болять урази, завдані дружелюбним сміхом далекої від ангельської наївності анонімної множини. А може, це промовляє потреба відновити хоч тепер спотворене цензурою лице ідентичності і зберегти її в нашій пам’яті неторканою, такою, якою вона була в першочасі, коли писалася одна з кращих поезій «Білого каменя», поза свідомою волею автора визначаючи подальший перебіг стосунків між приватною самістю і публічним письмом:
Сюрреалістичний образ спадаючого лиця свідчить про втрату, що є зовсім не такою безневинною подією, як, припустимо, скидання карнавальної маски. Масками найохочіше послуговуються ті, хто взагалі ніколи не мав справжнього лиця, або ж ті, хто прагне його приховати. Зміна ідентичностей не завдає їм травм, стаючи черговою забавою. Натомість у згаданому вірші Малковича, як і в суголосному «Була то маска міста…» йдеться про тривання глибші і довші, ніж карнавал. Переживання роз’єднання зі своєю істотною складовою, розлука з тим, що лучить тебе в ціле, затяте прагнення захистити від глуму «моє щонайясніше» — ось один з основних сюжетів «Білого каменя», що виявився доленосним для автора.
Літературно-історичний контекст 80-х років XX століття з його обов’язковою ідеологічною індоктринацією якнайменше сприяв появі книг отакого штибу — переповнених тремкою і боязкою ніжністю до всього сущого, неприхованим (і небезпідставним) страхом передчасної смерті, пронизаних здогадом, що одночасно з початком «дорослого» життя починає розвиватися сюжет болісного екзистенційного вичахання. Якби Маленький Принц із казки Екзюпері писав вірші, то вони були би точнісінько такими по настрою і тону, як ранні вірші Малковича. Щоправда, тодішні читачі, для яких, скажімо, війна в Афганістані і цинкові труни з однокласниками містилися у сфері притомної пам’яті, адекватніше відчитували ліричне послання на позір «інфантильних» поезій «Най би хоч баранчики…» та «Пісенька про черешню», як і гіркий пафос у «Часі» або в «Я глину розімнув…», ніж народжені в цинічному часі спрофанованих вартостей читачі сьогоднішні. Без вироблених рецептивних функцій, що відають належним сприйняттям ліризму і героїзму, а отже, безпосереднім зв’язком з нетематизованими любов’ю та смертю, сучасний читач «Білого каменя» опиняється в країні, де до нього звертаються невідомою мовою. Тим часом Малкович — лірик за визначенням, майстер найтендітніших, найінтимніших відтінків настрою і переживання, здатних при відкритості й неупередженості читацької рецепції викликати рясні зливи почуттів і сенсів.