Выбрать главу

Цей процес сягає піку тоді, коли стає усвідомленим і досконало втіленим в одній із найкращих книг Івана Малковича та й української поезії загалом «Із янголом на плечі» (1997), яка, згадуючи відповідники діалектичного розвитку, є книгою-поняттям. Мені вже доводилось писати про цю збірку (див. «Улюблені розкоші янголів» у: К. Москалець, «Гра триває», K., 2006, с. 84–96), тому тут стисло повторю основні тези тієї давнішої статті. Фактично, майже всі свої кращі вірші Малкович переписав начисто, змінюючи композицію, назви, додаючи нові строфи або з двох поезій роблячи одну (наприклад, «Човен» і «Ліс» із «Ключа» перетворились на «В осінні вечори, у вечори студені…»). Замість дев’ятої з’яви «Фінал» циклу «У сцені маку» з’явилось «Майбутнє відродження», самі з’яви помінялися місцями та, зрештою, і «з’яв» як таких не стало, як не стало й цього химеруватого жанрового означення «оповідь о кількох з’явах». Поет безжально вичистив усі «совєтизми», розмовні й простацькі лексеми, старанно перебрав кожне слово в сотні з лишком віршів, вислухавши й перевіривши не одне конотаційне відлуння, яким вони мимоволі просякають, мов сторонніми запахами, у тотальності мовлення, підсвідомо засвоюючись на рівні наявних даностей і мовбито непідважуваних конвенцій. «Із янголом на плечі» ясно показує, як саме можна позбутися пасивно й випадково набутої ідентичності, не втрачаючи при цьому дійсно вартісних її рис: ідентичність слід переписувати знову і знову, аж до тих пір, поки вона не стане твоєю, а ти — собою. Чи може така праця перестати бути важливою? Чи не в ній полягає виправдання письма? Чи можна назвати працею самостворення або, згадуючи Стуса, самособоюнаповнення? Адже особистісна ідентичність не успадковується готовою та не засвоюється як даність із довколишнього соціального середовища (хоча за комуністичного панування з нами й намагалися провести такий експеримент); навпаки, вона ніколи не буває раз і назавжди даною, ніколи — готовою і наявною. Це лише лице на течії з безупинно змінюваним виразом, лише одна ланка діалектичного процесу, важлива й неусувна, однак спростовна і піддавана власноручному перетворенню. Тому цілком закономірно виникає дещо дивне питання: «Із янголом на плечі» — це четверта книга поета — чи перша? Чи ж не вічно першою є кожна нова книга справжніх поетів, де справжність, новизна і первісність постають унаслідок синтезу? І чи не вічно першою й новою є кожна справжня книга взагалі, навіть якщо ти не написав її, а, скажімо, видав або, припустимо, прочитав?

Така вічна першість модерну корелює з ніжністю і чистотою першого кохання, збереженого на все життя, досконалі описи якого ми не раз знаходимо в «Із янголом на плечі» («Доля», «В передчутті», «Юна моя майбутня дружина»), вона також нерозривно пов’язана з глибоким релігійним почуттям, вираженим у тих Малковичевих віршах, що в читацькому сприйнятті складаються на різдвяний цикл («Із янголом на плечі», «Сад різдвяний», «Лубок»), Мініатюрний світ вертепчика обертається на огром універсуму, в яслах із сіном народжується найбільша з можливих таїн, яка єдина може бути джерелом цінностей. Народженню джерела буття допомагають збутися крихітні п’ятирічні підручні, старанно виспівуючи на шляху до духовного Вифлеєму перші у своєму житті колядки. Ця першість анулює нагромадження маси сущого та непідсильні товщі історичного часу, адже кожна дитина пояснює собі своє народження як найновішу, найавтентичнішу і найважливішу подію у бутті, втім, так воно і є. Тому Боже і людське дитя виявляються однолітками та спільниками:

Іде з хоругвою колядки і прославляє урочисто ровесника, що шоколадки скидає із небес пречистих.      («Синочкові на першу його коляду»)

Взаємопорозуміння на рівні спільно визнаваних дитячих цінностей — шоколадок — не зникає з подальшим плином років і речей; ця незнищенність розуміння, відмінного від пізнання, і непідвладність поширеним гадкам та нав’язуваним владами світу цього поведінковим габітусам виявляються в якомусь засадничо антиніцшеанському й антидарвінівському (вже не кажучи про антиринковість) настрої «Саду різдвяного», у пильній і печальній увазі до людей не від світу цього («Юзь»), до слабких, уражених хворобами або тими чи іншими залежностями («Кахляна (тоскна) буколіка»), до самітніх і неприкаяних душ, яким не вдалося прижитися тут і знайти — або не втратити — себе («пташина елегія», «З нічних молитов»). Читаючи ці вірші, можна відчути, як поет ледь помітно заперечливо хитає головою перед теорією природного добору або новочасним імперативом успішної соціальної адаптації, застосованими щодо поодинокої, живої, конкретної, тобто справжньої, людини.