Ба більше. Поруч із дбайливим реконструюванням питомо Українчиного міфу, ця унікальна, одна з кращих книг останнього десятиліття рясніє змістовними екскурсами в ґенезу української інтеліґенції, відверто показуючи читачеві всю моторош розриву, який утворився в століттями кшталтованій чуттєвості. Яскравий фактографічний матеріал ілюструє роздуми над невротичним замовчуванням смерті і відчуженням та вивласненням тіла у комуністичній практиці ідеології — і в сучасному неототалітаризмі. Забужко безкомпромісна й послідовна у своїй переоцінці цінностей, у поваленні гаданих та справжніх кумирів української інтеліґенції, таких, як уже згадуваний Гончар або — от знову несподіванка! — Ліна Костенко. Вивільнена з конвенційних умовностей, авторка провадить болючу, та все ж таку необхідну для зцілення розірваних часів анатомію некритично засвоєних текстів (і жестів, і фільмів, і способів поведінки тощо) шестидесятників, цілком слушно доводячи, що чуттєво (не ідейно) майже всі вони належать до «культури розриву», транслюючи той-таки тоталітарний дискурс, проти якого, здавалося, протестували. Ясна річ, що такого вільнодумства Забужко не подарують — і тим нагальнішою є потреба підкреслити слушність її критики, бо ж без упритомнення таких істотних (часто елементарних) речей ніколи не відбудеться ні очищення від учорашніх способів чуттєвості, ані омріяної зміни культурної парадигми.
І тут втручається ще один, суто символічний аспект. Оксана Забужко присвячує свою книгу світлій пам’яті Соломії Павличко. Написавши «Notre Dame d’Ukraine: Українка в конфлікті міфологій», вона виконала обіцянку, дану подрузі в останній рік її життя. Зайве нагадувати, що смерть Соломії стала непоправною втратою ще й тому, що одночасно з нею на кілька років призупинився катарсичний процес переосмислення того, що вважалося «вартостями», казали, неторканними. Ця книга, присвячена Соломії — і Лесі — і Україні, заступає собою болюче зяяння, утворюючи вкрай необхідну ланку для з’єднання розірваного було ланцюга незримої для профанних очей традиції або, іншими словами, любові.
Бобок Набокова, або Вмирання насолоди
Ориґінал великого майстра
на ринку — як це печально!
Кінець року.
Наприкінці 2009 року мас-медіями прокотилася сенсація, яку гарячі журналістські голови не забарились оголосити «всесвітньою», ба навіть «найвидатнішою подією першої декади нового тисячоліття»: син Володимира Набокова, Дмитро, зважився опублікувати незакінчений роман батька «Ориґінал Лаури»! Цілком поважні критики «з іменами» один з-поперед одного заходилися роздмухувати цікавість майбутніх читачів. Чи не найбільше мусувалася тема еротичних скарбів, начебто прихованих у тілі роману; по-змовницькому прискалюючи око, читачеві прозоро натякали, що йдеться про найзабороненіший нині плід педофільського раю (аякже: «Він розповідав їй про своє сумне життя, розповідав про доньку, що була така, як вона: такого самого віку — дванадцять років; мала такі самі вії — темніші за темну блакить ірисів, такі самі коси…» і т. д.). Павло Бабай, автор передмови до українського перекладу (що з’явився друком на десять днів раніше за англомовний ориґінал «Ориґіналу…» — перепрошую за мимовільний каламбур) ні на мить не завагався перед ототожненням процесу читання саме цього твору з «еротичною співучастю». За майже одностайними твердженнями, художні вартості та скандальні одкровення «Ориґіналу Лаури» стократно перевищували досягнення найголоснішого роману Набокова «Лоліта»; існував, мовляв, таємний ключ, що дозволяв відчитати «Ориґінал Лаури» належним чином. Однак, позаяк той ключ було «втрачено назавжди» з огляду на незакінченість твору, читачів запрошували до інтерактивної гри під назвою «створи таємний ключ сам, побудь хоч трохи Набоковим!» Задля цього деякі американські та британські версії роману публікувалися на перфорованих сторінках. Відриваючи їх (перфоруючи, так би мовити, Лауру), читач мусив скласти роман у тому вигляді, який передбачався невідомим нікому ориґінальним задумом Набокова. Як далеко пішли маркетингові стратегії сучасних видавництв! Якому-небудь провінційному Борхесу з його вавилонськими бібліотеками та письменами Бога на шкурах ягуарів така запаморочлива оргія інтерактивності навіть не снилася! І рецензії він писав на вигадані твори неіснуючих авторів; а от щоб вигадати твір для реального автора та ще й залучити до цього процесу найширші маси покупців, перепрошую, читачів — на таке навіть Борхесові фантазії забракло.