Ключ той, ясна річ, криється зовсім не в нав’язуваному довколалітературними «наперсточниками» карколомному, мовляв, сюжеті, де є «книга в книзі», де, за словами Павла Бабая, «перемикаються наративні регістри — і читач опиняється у просторі «Моєї Лаури», книги Флориного коханця, на тлі метаморфоз: Флори — Флаури — Лаури». Нема сенсу сушити голову над чиїмись наївними композиційними версіями, адже фабула і сам задум роману могли би ще тисячу разів помінятися в процесі писання, якби той процес, певна річ, був доведений до кінця. (В цьому місці хочеться зробити застереження: говорячи про «наперсточників», я маю на увазі зовсім інших авторів, ніж Павло Бабай; його передмова — чи не найцікавіший текст у виданій книзі Набокова, незважаючи на поодинокі неправдоподібні перебільшення або надто вже далекосяжні інтерпретації). Замість верифікованого, усталеного автором канонічного тексту маємо нічим не об’єднаний агломерат принагідних нотаток, котрий якщо і складається на якусь химеричну цілість, то апелює до зовсім інших речей, ніж ті, що первісно мав на увазі Володимир Набоков. Куди і до чого відсилає «Ориґінал Лаури»?
Насамперед — до тієї ж сакраментальної «Лоліти». Неодноразові повертання автора в бік свого найуспішнішого роману помітні неозброєним оком — тут і бідолашна мати, збита на смерть ваговозом, і містер Губерт. Г. Губерт, що десь загубив ґумове «м» зі свого імені, і надто вже впізнавана білява дівчинка. Може, якраз вона і виведе на слід прихованого сюжету та жанру «Ориґіналу Лаури»? Може, ми її ще десь зустрічали?
«Флора навряд чи мала чотирнадцять років, коли втратила незайманість зі своїм перевесником», — цими словами сімдесятишестирічний, нагадаю, grand-père Набоков розпочинає третій розділ свого останнього твору, писаного на порозі смерті. Якраз цей пороговий стан та юна блондинка, що з’являється не тільки тут (як затяжна обсесія з «Лоліти»), а й у зовсім іншому, призабутому творі іншого російського автора, дозволяють ідентифікувати мимовільну радше, та все ж незаперечну пов’язаність «Ориґіналу Лаури» з універсальним, за словами Михайла Бахтіна, жанром останніх питань, тобто з меніпеєю. Я маю на увазі «Бобок», невеличке оповідання Федора Достоєвського, яке є своєрідною есенцією меніпейного жанру.
Отже, для введення читача в курс справи — цитата з «Бобка» мовою ориґіналу:
«— Мне… мне давно уже, — залепетал, задыхаясь, старец, — нравилась мечта о блондиночке… лет пятнадцати… и именно при такой обстановке…»
Обставини в «Бобку», що й казати, неординарні. Адже майже вся дія оповідання відбувається в моторошному межичасі вже-не-життя і ще-не-смерті. Оповідач, від імені якого ведеться розповідь, потрапляє на цвинтар, де раптом чує голоси, що долинають з могил. Мерці розмовляють між собою, сваряться, жартують, обмінюються останніми новинами і, незважаючи на те, що розкладаються, мають цілком недвозначні жадання, про які свідчить вищенаведена цитата. Цю дивну форму порогового існування, ні життя, ні смерті, один із них, покійний філософ, пояснює так: «…наверху, когда еще мы жили, то считали ошибочно тамошнюю смерть за смерть. Тело здесь еще раз как будто оживает, остатки жизни сосредоточиваются, но только в сознании. Это — не умею вам выразить — продолжается жизнь как бы по инерции. Все сосредоточено (…) где-то в сознании и продолжается еще месяца два или три… иногда даже полгода… Есть, например, здесь один такой, который почти совсем разложился, но раз недель в шесть он все еще вдруг пробормочет одно словцо; конечно, бессмысленное, про какой-то бобок: «Бобок, бобок», — но и в нем, значит, жизнь все еще теплится незаметной искрой…»