Незважаючи на нотку шибеницької самоіронії, яка звучить у назві книги «Варвар у саду», зрозуміло, що Герберт є європейцем до шпіку кісток, причому європейцем тієї старої, довоєнної формації, викшталтуваної на зразках класичної освіти. «У ті часи ніхто (чи майже ніхто) з поважних людей не підважував доцільності вивчення класичних мов у школі. Ніхто також не обіцяв нам матеріальної користі від читання Платона чи Сенеки в ориґіналі. То було звичайне тренування мислення, а також закваска характеру, позаяк ми борюкалися зі складними проблемами, і я досі не знаю, бо ніхто того не довів, чи не краще це, ніж розв’язування лінійних рівнянь», — міркує Герберт в «Уроці латинської мови». Чи не завдяки отому по-європейськи заснованому характеру майже все життя цього дивовижно незалежного письменника проминуло в мандрах. Народжений і вихований у Львові, він ще юнаком долучається до конспіративної діяльності, пов’язаної з акціями Армії Крайової, підпільно завершує середню освіту і незадовго перед вторгненням совєтських окупантів перебирається до Кракова. Постійна побутова невлаштованість, низка непрестижних і малоприбуткових професій, наполегливе, з останніх сил, здобування вищої освіти (серед іншого — студіювання філософії в Генрика Ельценберга). Весь цей бурхливий, небезпечний і незатишний період триває аж до 1957 року, коли в Герберта нарешті з’являється власне помешкання і матеріальна підтримка у вигляді стипендії Спілки польських письменників. Часом 100 американських доларів можуть невпізнавано змінити життя людини; адже власне завдяки стипендії і відбулася перша велика європейська подорож Збіґнєва Герберта, творчим наслідком якої став «Варвар у саду».
Це не просто подорожні нотатки, тим більше не альбом принагідних знімків на згадку, до яких найчастіше нікому нема справжнього діла. Це радше спроба ґрунтовного буттєво-історичного осмислення Європи, що сталася з тобою так, як стається доля. Перше, що впадає до ока — неймовірна начитаність автора в кожній з царин, про які йдеться в есеях. Тільки в «Ляско» зустрічаємо прізвища Брея, Вофре, Кірхнера, Сєрошевського, а багатьох етнологів і дослідників палеоліту, на праці яких покликається Збіґнєв Герберт, взагалі не названо по імені — і все це заради якомога докладнішого, щільнішого письма, заради невеличкого, легко прочитуваного есею на десяток сторінок! Так буде і далі, яких тем не торкався би автор — середньовічної єресі альбігойців, мінойських стінописів, драматично жорстокої і підступної розправи з орденом тамплієрів тощо. Герберта неможливо уявити серед захеканої отари туристів, гнаної всевладним і всевідущим гідом до чергового водопою мистецьких вартостей (у текстах вистачає шпильок на тему цього різновиду стадного пізнання). Він завжди — сам, завжди осторонь, улюблений довоєнний путівник з батькової бібліотеки на колінах, у нотатнику з’являються швидкі, мов лилики, рядки. Пурпур призахідного сонця, колони, фрески, полотна, перебірливість знавця, вичікування слушної миті, самодостатньої і єдино можливої для побачення з красою та істиною: «Зрештою, коротка вилазка з автокару не дає поняття про те, чим є грецький храм. Треба провести між колонами принаймні один день, щоб зрозуміти життя каменів під сонцем. Вони міняються залежно від пори дня й року. Вранці вапняк Пестума сірий, ополудні — медовий, коли сонце заходить — пломенистий. Я торкаюся його і відчуваю тепло людського тіла. Наче дрож, пробігають по ньому зелені ящірки». Якраз вибаглива й некваплива відстороненість дозволяє Гербертові щоразу опинятися в належному місці, в самісінькому центрі мистецької події, якою є античний храм або дивом уціліле полотно забутого всіма голландського маляра-ексцентрика, не виключено, розенкрейцера. Непомітно для читача автор стає довіреною особою, найпевнішим провідником у лабіринтах європейського спадку, переконливо демонструючи те, чого не покаже жодний інший гід «з голосом сержанта, котрий читає Святе Письмо». Герберт відчуває час на дотик, історію — на смак, він володіє рідкісним даром синестезії, щедро ділячись чуттєво-інтелектуальними коштовностями з нами. Одухотворена чуттєвість з однаковою насолодою розкошує барвами і лініями, цитатою з Унґареті або з орфічного гімну, як склянкою найкращого к’янті в Сієні, так і власним описом смакування: «Належить нахилити склянку, щоб побачити, як рідина спливає по склі — чи не залишає вона слідів. Пізніше її треба піднести до очей, і як каже один французький ласун, втопити очі у живих рубінах і розважати, наче над китайським морем, повним коралів і актиній. Третій жест — наблизити край склянки до нижньої губи і вдихати пахощі mammola — фіалкового букету, який свідчить ніздрям про те, що к’янті справді добре. Затягнутися ним аж до дна легенів так, аби вмістити у себе всі пахощі зрілих виногрон і землі. Врешті — проте уникаючи варварського поспіху — взяти в уста маленький ковточок і язиком розтерти тьмяний, замшевий смак по піднебінню».