Можна шукати джерел цього привітання життя в темпераменті автора, в багатстві різноманітно обдарованої особистості, в духові визволення, що супроводжує кожного, хто перетнув кордони, а відтак порвав вудила повсякденної приспаності обов’язковим. Цінування і смакування вина часу — це добровільно взята на себе форма, епікурейський, так би мовити, аскетизм. Адже, між нами кажучи, Збіґнєв Герберт надто добре знав і вакхічну оргіастичність, і «варварський поспіх» нічим не стримуваного поглинання напоїв, котрим аж ніяк не було по 400 років. Приятель з його пізнішого, берлінського періоду, згадує, як зустрів Герберта з двома трилітровими бутлями дешевого італійського вина і запропонував допомогти нести їх. «Ні, якщо мені буде затяжко, то я просто вип’ю це вино!» — відмовився Герберт. «Шість літрів італійського шмурдяку, — скрушно хитав головою приятель, переповідаючи цю історію Альфреду Альварезу, — та там одного бутля вистачило би на тиждень цілій родині!»
Можливо, саме завдяки доброму знанню аполонічного і діонісійського начал Збіґнєв Герберт пропонує власну інтерпретацію картини Торентіуса «Натюрморт із вудилом». Скидається на те, що в Торентіусі та його прижиттєвих ескападах Герберт вбачає alter ego, а отже намагається знайти лік на спільні рани: «В етичних категоріях натюрморт Торентіуса зовсім не є, якщо мої припущення слушні, алегорією Vanitas, проте алегорією однієї з кардинальних чеснот, званої поміркованістю: Temperantia, Sophrosyne. Саме таку інтерпретацію накидають зображені предмети — вудило, вузда пристрасті, начиння, які надають кшталту аморфним рідинам, а також келих, наповнений лише до середини, наче на згадку про похвальний звичай греків змішувати вино з водою».
Хай там як, а у випадку з подорожньою есеїстикою Герберта варто пам’ятати, після чого вона писалася. Писалася ж вона після надміру страхітливих випробувань воєнного і повоєнного лихоліть, по тому, як авторові поталанило цілим вирватися з лабет смерті і неволі, з країни, яка ще кілька десятиліть залишалася потойбіч Європи та морального ладу. Сам Герберт не забуватиме про це ніколи, поминаючи у віршах юних однолітків, котрим замість склянки італійського к’янті довелося випити повну чашу вповні польської смерті:
Не забуває він про них і на руїнах Акрополя, хоч обмірковує спочатку, здавалося б, зовсім інші речі, властиво листа Зигмунда Фройда до Ромена Роллана: «Отож так: стоячи на Акрополі, я кликав душі моїх полеглих колег, я журився над їхньою долею, вже навіть не тому, що вони загинули лютою смертю, а співчуваючи, що їм було відібрано невичерпну чудовість світу. /…/ Коли вже я став обраним, думалося мені, і то без особливих заслуг обраним у грі сліпої долі, то я мушу надати цьому виборові сенсу, позбавити його випадковості й довільності. Що це означає? Це означає — бути гідним вибору й вчинити його моїм власним вибором. Уявити собі, що я делегат чи депутат усіх тих, кому не вдалося. І, як належить делегатові чи депутатові, забути про себе, напружити всю свою вразливість і здатність до розуміння, щоб Акрополь, кафедральні собори, Мона Ліза повторились у мені, звісно, в міру мого обмеженого розуму й серця. І щоби те, що я в них втямив, я здужав переказати іншим» («Душенька»).