Від есею до есею, від книги до книги забування про себе задля якомога повнішого розуміння і переказу звіданого стає дедалі виразнішим. Подеколи Збіґнєва Герберта провідують сумніви щодо достатності обраного способу письма та й самої місії тлумача картин, руїн, цінностей. Як переповісти блискавичний сполох образу, даного сповна й одразу, як передати оглушливе німування миті екстазу розтяглою мовою «судових вироків і любовних романів»? Цитуючи безжальний вердикт Вітольда Ґомбровича — «Усе це не має жодного сенсу», — Герберт, однак, не полишає спроб виповісти невимовне. Отже, уроки Генрика Ельценберга виявилися немарними (повернемося до цього трохи згодом). Надаючи мову позачасовим безсловесним образам, розбуджуючи і примушуючи говорити старе святе каміння, автор, може, й не зауважує феномена, на який пізніше звернула увагу Богдана Карпентер, поруч з Чеславом Мілошем — одна з перших перекладачок поезій Збіґнєва Герберта на англійську. Проаналізувавши мову кращих есеїв — «Il Duomo», «П’єро делла Франческа», «Натюрморт із вудилом», — дослідниця порівнює її з мовою поезій Герберта, роблячи, відтак, висновок, парадоксальність якого не зменшує його слушності: мова прозаїчних творів письменника значно поетичніша за мову його ж таки віршів. «Розбіжність між цими двома сферами письма, — пояснює Богдана Карпентер, — свідчить, що засадничий підхід Герберта до кожного з жанрів був інакшим. У той час, коли поезія несла тягар моральної відповідальності, есеї про мистецтво звільняли автора від тягаря обов’язків, хоча його етична позиція неодноразово таки впливала на них. Есеї стали доменом чистої радості, віддушиною для того типу вразливості і чуттєвості, якому не було місця в поезії. Слова, яких Герберт уживає для окреслення своїх естетичних переживань, вказують на безпосередність, спонтанність і насиченість емоцією, яких марно шукати в його поезії, де почуття постійно контролює іронія, накладені самому собі вудила. Поезія і есеї — то ніби дві ноги Пана Коґіто: «права/шляхетно штивна» і «ліва/схильна до скоків/танцівна»».
Іронії, втім, не бракує і в есеях. Мандруючи Італією, автор бесідує із земляком-емігрантом, власником готелю синьйором Ковальчиком, «про заплутаність воєнних доль, вади італійців, переваги поляків і вплив макаронів на душу». Серед поважних на позір історіографічних медитацій раз у раз виникають потішні сценки з мандрівного побуту, добродушні кпини, іронічне піддражнювання друга-читача або й того ж таки велемудрого Ґомбровича. Авжеж, пане Вітольде, пластичним мистецтвам притаманна вроджена глупота; дійсно, нема жодної картини, яка популярно виклала б нам філософію панових улюбленців Гусерля або Сартра, за допомогою яких пан катував своїх співбесідників…
Коли читаєш ці три книжки вряд, як запропонувало видавництво «Дух і літера», помічаєш шитво Герберта, що поєднує їх між собою, снування глибинного сюжету, відсилання до попередніх та майбутніх есеїв, теми і образи, що звучать рефренами. Це нагадує вічно незакінчену бесіду приятелів, яким завжди є до чого повернутися — і повертання не викликає нудьги, бо воно є не пережовуванням усоте розказаної історії, а воскрешенням спільно пережитого. Створюючи дух приязні між собою і читачем, Герберт може розпочати один із найблискучіших есеїв, «П’єро делла Франческа» (присвячений, між іншим, Ярославу Івашкевичу), ось так просто, ніби ми тільки вчора з ним бачились: «Тоді приятелі кажуть: ну, добре, ти там побував, чимало побачив, тобі сподобались і Дуччо, і дорійські колони, і вітражі Шартра, і бики з Ляско — але скажи, що ти обрав для себе, хто твій маляр, якого б ти не проміняв на жодного іншого». Таке підхоплювання нитки розмови, як, до речі, і численні присвяти (Матеушові, Константи Сленському, Маґді та Збишкові Чайковським, Здзіславу Найдеру, Мірославу Голубу, Юзефові Чапському), переконує, що авторові йдеться про щось більше, ніж вправне використання стилістичного прийому на догоду письменницькому маркетингу. Гербертові йдеться про створення спільноти, про свідому причетність до одних і тих самих вартостей певного кола, спроможного ширитись навсібіч, чинячи нас усіх (згадаємо закінчення «Ляско») такими, як Збіґнєв Герберт: громадянами Землі, спадкоємцями «не лише греків і римлян, але майже нескінченності».