Чільний поет польської опозиції 80-х років минулого століття, Збіґнєв Герберт запам’ятався не в останню чергу високою моральною безкомпромісністю. Він умів бути твердим, вимагаючи цього ж від інших, чого багато хто з сучасників-конформістів не міг йому подарувати. Зразки відваги бути собою, мати власні переконання та боронити їх не раз зустрічаємо і на сторінках есеїв. Згадуючи історичний контекст, в якому писалися «Варвар у саду» або «Лабіринт над морем» (книга, так і неопублікована за життя автора), конкретніше — масове почервоніння європейських інтелектуальних і мистецьких еліт, підважування авторитетів та злостиві порахунки з власними культурними традиціями, — можна тільки дивом дивуватися незворушній байдужості Герберта до модних тогочасних епідемій, співчутливому цитуванню «класициста в літературі і рояліста в політиці» Томаса Стернза Еліота, а також сміливості звинувачувати сучасну культуру мовою, засоби якої згодом упізнаємо у виступах його великого співвітчизника, святого Івана Павла II: «Одним із смертних гріхів сучасної культури є те, що вона боягузливо уникає фронтального протистояння з найвищими вартостями. А ще — зухвала певність, що ми можемо обійтися без зразків (і естетичних, і моральних), бо начебто наше становище у світі є винятковим і не порівнюваним ні з чим. Тому, власне, ми відкидаємо допомогу традиції, грузнемо в нашій самотності, порпаємося в темних закамарках покинутої душеньки» («Душенька»).
Проте помилковим було би вважати, що послуговування риторичними фігурами християнської проповіді є виявом якоїсь особливої святобливості або відданості католицькому, припустимо, віровизнанню. Герберт, за словами його близького приятеля, вже згадуваного тут британського критика Альфреда Альвареза, це «одноосібна партія у вічній опозиції до будь-якої влади». Він однаково критично налаштований як до сучасних, так і до старожитніх способів поневолення думки. Яскравий приклад — «Самоська справа», старанна реконструкція однієї з численних війн греків проти греків, властиво острова Самос з містом Афіни. Серед сумних результатів цієї локальної війни — перше в історії Афін запровадження цензури. Отже, поневолення бунтівного острова Самос обертається для афінян поневоленням… самих себе. «…Загарбники, повертаючись із війни, приносять у складках мундирів, на підошвах чобіт вірус, на який захворіє їхнє власне суспільство, їхні власні свободи», — резюмує Герберт, який, на відміну від деяких прекраснодушних паризьких інтелектуалів зблизька бачив і червоний, і коричневий тоталітаризми, воюючи до кінця життя з обома. У скрупульозному дослідженні «Про альбігойців, інквізиторів і трубадурів» не знайти надто прямих висновків щодо тоталітарного характеру церкви, яка надзвичайно жорстоко винищила цілу цивілізацію інакодумців, але завдяки приголомшливому ілюстративному матеріалу ми й самі можемо зробити такі висновки. Промовистим залишається факт, що тодішній редактор католицького часопису «Znak», Ганна Малевська, відмовилась публікувати цей текст, запропонований Гербертом.
Як переконливо доводить люблінський науковець Лєслав Гостинський, виробленням твердої етичної постави Збіґнєв Герберт не в останню чергу завдячує безпосередньому впливу свого вчителя і друга, професора Генрика Ельценберга. Прихильник аксіологічного об’єктивізму в естетиці, Ельценберг захищає як незалежне існування вартостей, так і їхню пізнаваність у контемпляційному переживанні (а це, між іншим, скасовує безоглядний скептицизм Ґомбровича: «Як можна описати кафедральний собор, скульптуру чи якийсь там образ…» — і проливає світло на довші, ніж у пересічного туриста, тривання Збіґнєва Герберта серед колон і полотен). З іншого боку, в царині етики Ельценберг належить до яскравих представників перфекціонізму, що не визнає половинчастих розв’язань або компромісів із суспільством і таємних домовленостей з власною совістю. Боротьба кожного «одноосібного опозиціонера» з будь-якою владою наперед приречена на поразку, та це не означає, що вона абсурдна. «Вартість боротьби полягає не в шансах на перемогу тієї справи, задля якої її розпочато, а у вартості самої справи», — записує Генрик Ельценберг у філософському щоденнику. Читаючи ці слова, ми краще розуміємо підхорунжого Армії Крайової Збіґнєва Герберта, його затятість, його вірність полеглим побратимам, добровільне самовигнання на Захід, а згодом дощентне розчарування в реаліях посткомуністичної батьківщини і вже безсиле прагнення реалії ті повалити. Ми краще розуміємо також жест вдови поета, Катажини Герберт, а саме відмову прийняти посмертну відзнаку, Орден Білого Орла, з рук колишнього комуністичного функціонера Алєксандра Кваснєвського, на той час президента Польщі. Жити варто тільки задля того, заради чого варто померти, але навіть смерть не завершує справи, якою для Збіґнєва Герберта був захист морального ладу і цінностей свободи.