Насамкінець кілька слів про переклад, зроблений Андрієм Павлишиним. Загалом задовільний переклад, читаючи, відчуваєш важко пояснюваний словами, але завжди впізнаваний інтимний зв’язок між автором, ориґіналом та інтерпретатором, щире бажання останнього якомога адекватніше відтворити стилістичні чесноти першоджерела власною мовою, в ідеалі — до решти перевтілити першотекст, повністю зачаклувавши читача ілюзією відсутності (неусувної в принципі, на жаль) дистанції. Не бракує прикладів, які свідчать, що таке перевтілення відбулося найкращим з можливих чином, вони — от, скажімо, бездоганно відтворений апокриф «Дім» у «Натюрморті із вудилом» — вселяють виправдане почуття гордості за українського тлумача, щось на кшталт солідарності з його творчими рішеннями. У той же час, не бракує притичин, які змушують застановлятися, перепитуючи себе: чи добре це сказано? чи так мало би воно звучати? писатися? читатися? Не завжди доречне надуживання раритетним, як не крути, прислівником «прецінь», який, до того ж, не повністю й не завжди покриває всі значення, притаманні польському «przecież»; непослідовне написання імен або назв: «Кафе де л’Альказар» і «Кафе де л’Алькасар», Массімо Ралотіно — і Массімо Палотіно, Віспасіан і Веспасіан… Не поталанило одному із засновників ордену тамплієрів, Гуґо де Пейну, він став Юґо де Пейном. Імператор Константин перетворився на дивоглядного Констянтина, добре, що не Костя; святий з Клерво часом пишеться як Бернард, іншим разом — як Бернар. Короблять також некритично запозичені з польської мови граматичні конструкції і непоодинокі кальки з російської («ніби присипані мукою», «у якості особи»), деякі фразеологічні звороти лишилися, якщо так можна сказати, недоперекладеними, наприклад, «стрілу Елеати» варто все-таки було б передати «стрілою елейця» (Герберт має на увазі образ із відомої апорії Зенона з Елеї), «теологічні цноти» — «чеснотами», «з великими заслугами для мистецтва» — «перед мистецтвом» тощо. Імені редактора трьох книжок Збіґнєва Герберта не вдалося знайти (якщо це не замаскований за багатозначною «підготовкою текстів» Олексій Сігов), може, він і був, але поставився до своїх обов’язків недбало. Отже, можна порадити видавцям не заощаджувати на добрих редакторах, ми не настільки багаті, щоб купувати погано відредаговані й не вичитані коректором книжки (надзвичайно прикра кількість помилок трапляється, зокрема, у «Натюрморті із вудилом»). Книги Збіґнєва Герберта складаються на об’єднану спільним задумом і тематикою трилогію, тож їх сміливо можна видавати й перевидавати одним томом. Зазнавши доброго редагування, такий том виявився би ще одним реальним кроком на шляху до омріяної Європи, артефактом, що його можна подарувати тільки найдорожчим друзям.
Поезія Григорія Чубая
Поезія українського андеґраунду 70-х років XX століття — явище виняткове, схоже на зоряний дощ серед непроглядної ночі, коли перед очима завороженого спостерігача за лічені хвилини проносяться каскади закличного і приреченого світла. Сьогодні ми вже знаємо більшість імен, що спалахнули серед тоталітарного мороку без жодної надії бути почутими або належно оціненими: Василь Голобородько, Віктор Кордун, Микола Воробйов, Ігор Калинець, Тарас Мельничук, Василь Стус, Олег Лишега… Але навіть на цьому зірковому тлі ім’я Григорія Чубая оточене особливою аурою, випромінюючи чар навдивовижу ранньої ґеніальності, таємничим чином пов’язаної з ранньою ж таки — або, як писав Стус, заранньою — смертю. Тут усе незвичайне — і вік, коли були створені видатні поеми, що без жодних перебільшень можна вважати окрасою скарбниці європейського модернізму; і роль, яку відіграв Чубай, формуючи довкола себе середовище вільних митців, визначаючи смаки, стилі, коло читання і слухання, рівень рефлексії та обговорення. Винятковою бачиться також ненависть, яку відчували до Чубая представники комуністичної влади і таємної поліції, КҐБ; досить нагадати, що й у день похорону покійному поету, його родині та найближчим друзям, які наважилися на той похорон прийти, не давали спокою фотографи в цивільному, демонстративно знімаючи на плівку всіх присутніх. А вже викопана могила на Сихівському цвинтарі виявилася засипаною, тож жалобна процесія мусила шукати іншого місця для свого померлого, мало не дослівно втілюючи сказане у «Відшукуванні причетного»: