Ще незвичайнішою здається доля творчого спадку поета. Так назагал вірші в Україні не мають щасливого майбутнього. У кращому разі їх знають, досліджують і рецитують серед доволі вузького кола літературознавців та посполитих шанувальників поезії, в гіршому — вводять до шкільних програм і хрестоматій, чим назавжди відбивають смак до неодноразового читання й перечитування, до заучування напам’ять не з примусу, а з непереборної внутрішньої потреби. Поезія Григорія Чубая і в цьому випадку знайшла альтернативний шлях до горизонтів широкого сприйняття завдяки наполегливій праці його сина Тараса, який зумів перестворити значну частину важких для негайного засвоєння текстів у ряд віртуозних рокових композицій, виконуваних однією з найвідоміших українських груп «Плач Єремії».
Вже рання лірика Григорія Чубая, зібрана в «Постаті голосу» (1968), першій книжці впорядкованого автором «П’ятикнижжя», містить твори, яскрава і кольорова образність яких, заґрунтована на сюрреалістичній точності деталей та вишуканому звукописі, виводить читача як за вузькі межі стереотипів української версифікації, так і за рамки усталеного способу світосприйняття. Зовсім невипадково «Постать голосу» відкривається програмовим для Чубая віршем «Я ніколи ні про що не запитував…», де, власне, і йдеться про вихід з німого полону калькулюючого мислення, про започаткування нових, якісно відмінних від пасивного споживання, діалогічних стосунків зі світом. Діалог засновується у глибокому зосередженому спогляданні, яке ще давні грецькі філософи вважали найвищим різновидом практики. Вірш складається на спокійну оповідь про безшумну революцію раптового розширення свідомості, радикальний розрив з хибними установками вжитку та бездумного активізму задля буття — або ж співбуття — в єдності інтимного, може, любовного стосунку. Подія, зображена Григорієм Чубаєм, діється як реальна, попри всю її фантасмагоричність, зустріч із собою, з власною автентичністю. І наслідки її — далекосяжні, бо звертання на «ти» до преображеного дерева — зеленої пташки — засновує, окрім солідарності з ужитковими речами і явищами природи, ще й негаласливу відданість власній долі, котра, певне ж, починаючи з цього моменту осяяння неодмінно стане іншою, ніж доля пересічних і приблизних людей, занурених у сон масового існування. Відтепер поетові, як первісному чародієві, що пройшов усі стадії ініціації, вділяються дари таємних знань. Він починає розуміти мову побутових речей, риб і птахів, уміє бачити їхнім баченням, чути їхнім слухом, читати — і записувати — їхні думки:
А поглиблене споглядання червоних і чорних барв на вишитому рушнику стає важливим духовним актом, зафіксованим у разюче простому, як усе ґеніальне, образі синестезії, коли зорове враження поєднується зі смаковим, лунаючи, на додаток, ледь зауважуваними символічними — і, от несподіванка! — етичними й емоційними конотаціями: