Неважко здогадатися, що причетність до світу потойбіч людей винагороджує поета загостреним баченням і суто людських намагань замінити реальне вдаваним, неприховане істинне підмінити видимістю; зрозумілим є й те, що поетове знання про підміну або, мовою Чубая, про зумисне створення ерзаців породжує дошкульне відчуття несправедливості та відчуження від «людського, занадто людського». Найзагрозливішим це відчуження є не тоді, коли воно розриває соціальні зв’язки, хай там як, усе одно засновані на фальші, і не тоді, коли змушує — цілком виправдано — сумніватися в усіх наявних ідеологіях, догмах та станах справ, поданих як єдино актуальні і єдино можливі (ми пам’ятаємо, що за часів Чубая такими непідважуваними даностями були існування СРСР, влада комуністичної партії та інші, не менш примусово обов’язкові ідеологеми); отже, наявність відчуження небезпечна насамперед для поетичної, чи, іншими словами, істинно людської кондиції. Адже відчуження перепиняє чистий і безпосередній плин автентичної екзистенції, змушуючи до стагнації в лицемірстві, базіканні і цілком послідовному униканні як самого себе, так і тих, хто мав би називатися «ближніми». Відчуження — зухвале, воно нападає зненацька, першим, і напади ці знаходяться в недобрій близькості до западання в пів-свідоме, в ніби-смерть. Адже той, хто звідав істинного себе, гине без себе:
Уважно вчитуючись в ось такі вірші «П’ятикнижжя», знаходимо, відтак, два ключові для поетичної філософії Григорія Чубая орієнтири: прихід до себе тотожний можливості говорити — і чути — справжні речі; на противагу ж з’являється антиномічний двійник дощентної алієнації, коли самовтрата означає не тільки виступання з автентичності, а ще й лихий надмір «не тих», фальшивих слів та людей, єдиним порятунком від яких стає свідоме, затяте мовчання. Ця розчахнутість між німуванням і надміром ерзаців, з одного боку, та мовленням самого буття, що є промовистим навіть у мовчанні, з іншого, простежується в численних Чубаєвих творах, застигаючи в останній з поем уже як лаконічне гасло: «Говорити, мовчати і говорити знову». Однак, подеколи єдиний шанс зберегти самість недоторканою полягає в широко витрактуваній грі, у безневинних, як сама природа, хитрощах мімікрії і маскараду, вмінні «прикидатися всім одночасно і кожним зокрема». Тоді відчуження та вдавання перетворюються на спільників поета, захищаючи істинну сутність того, ким він є насправді, «масками людських облич» («Новорічне», «Таємна тиш вечірніх перевтілень…»).
Друга книжка «П’ятикнижжя», поема «Вертеп» (1968) була найголоснішим твором Григорія Чубая за його життя, дарма, що розповсюджувалася виключно в самвидаві. Саме вона принесла поетові справжню славу і найбільші неприємності (не тільки йому, а й усім, хто наважувався ту поему читати, переписувати, зберігати — адже за нею полювали каґебісти під час обшуків 1972 року). Ще й сьогодні, через сорок літ після написання, «Вертеп» зберігає свіжість і добре прочитувану безкомпромісність задерикуватого юнацького протесту. У поемі чи не найвиразніше проявилася притаманна Чубаєві вища іронія незалежного спостерігача, невимушена дотепність і афористичність, самозабутня гра зі словами влади. Тепер, коли реалії совєтського ідеологічного повсякдення, проти яких спрямовувалося основне послання і пафос поеми, відійшли в минуле, «Вертеп» сприймається як антиглобалістський твір. Зневага, висловлена Чубаєм в заключних рядках, стосується ліберальної за походженням ідеї прогресу та всієї новочасної цивілізації, а не лише її тоталітарної інтерпретації в СРСР. Завдяки чітко задекларованій непричетності до «язиків, танцюючих стриптиз», Чубай має змогу відсторонено оглянути трудові будні ідеї прогресу і, витрактувавши їх як суцільну втечу від автентичного буття, звести до випадковості, до анекдоту, котрий, тим не менше, скасовує будь-які гадані і пропаговані закономірності історичного розвитку: