Для того, щоб майбутнє могло збутися, а минуле забутися, теперішнє повинно текти. І тому невиплакана сльоза з «Відшукування причетного» стає плачем. «Плач Єремії» (1969), саме так називається четверта книжка «П’ятикнижжя», вже відверто вказуючи на біблійні імплікації творчого задуму поета, для якого його єдина в житті книга бачилася аналогом богонатхненого одкровення (згадаймо, що П’ятикнижжя є старовинною назвою перших п’яти книг Біблії). Загальноприйнятий троїстий поділ часу на минуле, теперішнє і майбутнє недійсний для симультанного погляду пророка, ясновидця, поета:
Уболівання над безповоротністю того, що ще й не настало, трансформується в барвисту картину, де історичне заникає в природному й космічному: з пророчих сліз виростає по сонцю, називаючи себе кульбабами, як кульбаби ж таки відцвітаючи, миттю сивіючи, миттю відлітаючи когортами сивого птаства до вирію небуття, з якого ще ніхто ніколи не повертався до спорожнілих міст безплідної землі. Ці щемкі настрої викликані скороминущістю і непевністю кожного існування в тимчасовому світі, пронизливим відчуттям усезагальної приреченості; одночасно вони породжують майже буддійську зачарованість красою невимовного сенсу зникання. У русі відлітання, у світі, побаченому крізь сльози, щезають індивідуальні відмінності; поет створює емблематичні знаки, що, ніби ієрогліфи, по вінця наповнені універсальністю й багатозначністю: ось «Чоловік», він випрозорюється, лаштуючись у дорогу, якої в нього нема; ось «Жінка», вона стає річкою і тече невідомо куди; ось «Літо», в якому чоловік і жінка завчили одне одного напам’ять і не мають куди подітися з себе і зі свого знання… У всіх цих віршах з галюцинаторною точністю передано звукове тло звичного світу «знадвору», посеред якого і діються такі неоднозначні речі самодостатньої безвиході; плюскіт води, шелест піску і трави, голос продавця морозива втручаються до об’ємних, сказати б, голографічних візій, інтенсифікуючи й без того вигострену до больового порогу рецепцію. Чи не найвищої точки ця інтенсифікація досягає у вірші «Чути», коли чутним стає скрадливе підступання іржі до металу ножа; однак для Чубая замало вишуканої метафори фізичного процесу, тому він розгортає її як мініатюрний міф етичного:
На відміну від примарної статики у «Відшукуванні причетного», де неможливо було доторкнутися бодай до чогось справжнього, тут усе тече, все змінюється, дотикається і схрещується, несучи в такому всепроникненні ледве впізнавану спочатку загрозу розчинення у всезмішанні. Адже навіть сталі речі починають виходити з окреслених берегів статусу, «вони виливаються в єдину течію, затоплюючи межу між явою і маренням», підступають упритул і, завдяки позалюдській кмітливості довідавшись, що ми тепер безсилі чинити опір (або, знову ж таки, розрізнення), починають безсоромно вампірити, щоби насамкінець, вирісши нашим коштом до неможливості, примусити нас поклонятися їм («Речі»), Те, що в «Постаті голосу» сприймалося як дар таємних знань, перетворюється в «Плачі Єремії» на прокляття: більші за людські здібності та можливості знищують їхнього носія або, в кожному разі, примушують плакати і страждати. Окрім спільної для всіх людей ноші матеріального світу, поет змушений витримувати ще й натиск недиференційованих мас буття: історії, міфів, підсвідомого, смерті, письма. Певність у найтривкіших орієнтирах, власне, у «звичайному», виявляється підступною оманою: стіна з вимикачем, замість того, щоб перебувати на визначеному місці, «стоїть аж на обрії освітлена місяцем» («Той що певний»), і про жодну безпеку серед повені непевності й абсурду, серед «потопу невідомості» не може бути й мови, дарма, що ми намагаємось порятуватися за допомогою безпорадних заклинань називання («Невідомий»), «Плач Єремії» — найтривожніша книга «П’ятикнижжя», в ній багато сюрреалізму і того, також більшого за реальний, відчаю, що з’являється в людини під час неуникної подеколи зустрічі з абсурдом та лихими передчуттями.