«Зимові дерева» постають своєрідним звітом про п’ятирічний шлях рознапрямкованих пошуків, пройдений після «Круговерті», мініатюрною енциклопедією випробуваних і, зауважмо, згодом знехтуваних способів побудови образу, інтонаційних і версифікаційних практик. Подальші творчі вершини поета, зокрема, його «Час творчості» і «Палімпсести», дещо заважають сьогоднішньому сприйняттю оцінити «Зимові дерева» належним чином. А проте, ця книга поезій по-своєму унікальна, навіть на різнобарвному і багатостильовому тлі Ренесансу 60-х. Її свіжість і неординарність особливо кидалася у вічі дослідникам сучасної української літератури за «залізною завісою», які саме завдяки відстороненості мали змогу бачити об’єктивніше, формулюючи висновки вільніше, без упередженості й заангажованості в поточні культурно-політичні реалії. Саме тому, скажімо, авторку передмови до нелеґального брюссельського видання «Зимових дерев» (1970) Аріядну Шум приваблюють ті мотиви і формальні аспекти Стусової поезії, які залишалися непоміченими або недооціненими навіть у колі близьких його друзів: «Василь Стус — це людина високої освіти і великої культури, то ж його знання виявляється і в багатстві тематики, глибині філософічних міркувань і незвичайній різноманітності лексики та фразеології. В самій версифікації в Стуса теж існує різноманітність. Діяпазон його лірики йде від спроб італійського сонета, через народньо-пісенні строфічно побудовані вірші до найбільш сміливого верлібра. Стусова лірика в більшості коротка, мало в ній нахилу до епічної розповіді, частіше трапляється щось в роді «спомину», листа, чи щоденника. В римуванні поет рідко коли користується традиційною системою, яку затримує у віршах народньопісенного характеру. Частіше він риму або цілком уникає, або теж шукає нових і цікавих пов’язань, включно до внутрішньої рими, яка часто є основною в інструментації його вірша. Проте не інструментація, не ритм і не рима є найцікавішими в Стуса, а його образність вислову, яка, у пов’язанні з дуже своєрідним світосприйманням, дає нам стиль ориґінального поета імажиніста з певною закраскою сюрреалістичної композиції»[2].
Якраз остання фраза наведеної цитати є напрочуд чіткою і влучною дефініцією тогочасної стилістичної спрямованості пошуків поета. Далекий від прямого ототожнення з тією чи тією літературною течією, Стус, однак, цілком притомно добирає властивий саме для цієї збірки інструментарій — дошкульну іронію й самоіронію («— А скажи — Модільяні був ідіот?..»), їдкий сарказм («Розмова», «Балухаті мистецтвознавці!», «Який це час?»), рясно розсипаючи напівзрозумілі або й зовсім незрозумілі тепер натяки-шпильки, скеровані проти комуністичної системи та породжуваного нею світогляду совєтської буржуазії. Поет грається численними ліричними героями, міняє маски і стилі, але поруч із усім цим неможливо не помітити іншого, значно поважнішого й стриманішого шару тем, настроїв, мотивів, у якому заникають легковажність іронії та багатоголосся прибраних подоб, поступаючись місцем одному голосові і одному ликові, котрий згодом асоціюватиметься у читачів виключно з постаттю Василя Стуса. Це цілий ряд майже бездоганних віршів, пронизаних ностальгією за Україною — не за тією, радянською і соціалістичною, котру щодня видно з вікна, а за тією, якою вона мала би бути:
Майже всі ці вірші, засновані на трагічно-романтичному світосприйманні, тематично продовжують традиційну шевченківську лінію. Однак особлива емоційна насиченість і характерний образний стрій поезій цього ряду («Не можу я без посмішки Івана…», «Звіром вити, горілку пити…», «Даждь нам, Боже, днесь…», «Сто років, як сконала Січ…», «Глухо сосни скриплять на світанні…» та інші) примушують уважніше придивитися до них. Перше, що впадає до ока — це одночасна присутність двох взаємовиключних Україн. Одна з них — уже згадана ідеальна країна, «котра не знає ґрат». Вона розташована ніде (в небі, в далекому минулому або майбутньому, деінде, тільки не тут-і-тепер), що для Стуса анітрохи не применшує статусу її реальності. Друга Україна — проклятий край, вітчизна боягузів і убивць («Не можу я без посмішки Івана…»). Одну з них поет палко любить, другу не менш палко ненавидить, однак весь трагічний парадокс цієї антиномії полягає в тому, що насправді це одна й та ж країна. Маємо тут класичний зразок романтичної апорії, опертої на конфлікті між ідеалом і дійсністю, конфлікті, що розпанахує первісно цілісний світ на два непримиренні табори. Білий світ, як сказано в іншому вірші, «він тільки майже і світ, і білий» («Цупких не роздереш обійм…»). Одна з Україн цілковито неприйнятна, друга існує тільки в поетичній ноосфері, відтак, Стус із його небуденними здібностями до самозаглиблення й самоаналізу розуміє, що через амбівалентне сприйняття єдиного феномена він опиняється в таємничому, важко окреслюваному реґіоні майже-буття, де відсутній не тільки будь-який, прийнятний чи неприйнятний там геополітичний простір, але й час. Гносеологію заступає феноменологія, підказуючи, що в цьому майже-бутті і межисвіті неможливе становлення («Мені здалося — я живу завжди…»), а життя тотожне смерті (і навпаки) («Живі — у домовині. Мертві — ні…»).
2