Отака атопічність поетового «я» плідна численними наслідками. Якщо моя Україна є можливою тільки у снах, мріях або поетичних текстах (т. зв. «літературна Україна»), тоді неможлива, але занадто дійсна Україна комуністичного повсякдення компенсаторним відрухом оголошується так само відносною і віртуальною, як моя мрія. Завдяки цьому звільняється місце для іронічного, саркастичного, зневажливого ставлення до неї. Як слушно зауважив Іван Дзюба, «наш поет причетний до великої світової традиції романтичної іронії, яка «уконституювалася» ще в часи Фіхте і Фр. Шлегеля й відтоді є універсальним способом естетичної оцінки суперечностей дійсности та естетичного вивищення над антагонізмом «безумовного» і «зумовленого». Романтична іронія у Василя Стуса ще не стала предметом дослідження, тоді як вона заслуговує на першорядну увагу, зокрема й тому, що історично завжди виникала як реакція на трагічні розчарування у світорятувальних ідеалах теоретизуючого розуму або суспільно-політичних рухів і концепцій (від Великої французької революції до грандіозного комуністичного проекту)»[3]. Відповідно, комуністична атрибутика з усіма її Марксами, піонерами і головним філософським питанням втрачає непідважуваний ідеологічний фундамент остаточної правди про реальність і починає перекидатися через голову:
Іншим важливим аспектом перебування в просторі й часі без властивостей стає розуміння неможливості залишатися в такому стані назавжди або навіть надовше. Поетові безсоння («Безсонної ночі», «Вийду в ніч. Під соснами пройду…», «Учора, як між сосон догоряв…»), напади нелюдської самотності і відриненості від самого себе («Костомаров у Саратові», «Останній лист Довженка», «Біля гірського вогнища» тощо) мають припинитися, внутрішній конфлікт між ідеалом та дійсністю, нестерпний у своїй засадничій нерозв’язності, має бути подоланий або знятий, пасивне перетерплювання безчасу і довколишнього абсурду мусять змінитися чином. Позаяк абсурдна дійсність «держави смерті» не може бути подолана раціональними зусиллями, через збройну боротьбу, припустимо, або там чесні демократичні вибори тощо, тоді залишається єдиний доступний спосіб усунути її, заодно позбувшись муки нерозв’язного морального конфлікту між тим, що є, і тим, що мало би бути. Спосіб цей так само ірраціональний, як і довколишній межисвіт, але саме тому він повинен виявитись дієвим. Ім’я йому — жертвоприносини. Йдеться, ясна річ, не про фізичне самоспалення (хоч у ті роки знаходились люди, які вдавалися і до самоспалення[4]), а про офірування власної фізичної свободи, разом з найважливішими для поодинокої людини вартостями — сім’єю, друзями, здоров’ям, улюбленими книгами, врешті, реалізацією власної творчості. Здатність принести себе в жертву, чин на позір повністю пасивний, як і непротивлення злу насильством, обертається вибухом небаченої могутності, вулканічним виверженням енергії, яка засновує хоч нові держави, хоч нові релігії («Костомаров у Саратові»).
4