Роса на рівнині Адасі
Негода, і нікуди не хочеться йти. Сиджу за письмовим столом, дивлюсь на хуртовину цвіту, гортаю «Записки від нудьги» Кенко-хосі. Кенко-хосі жив у цьому безмежному і скороминущому світі якихось сім століть тому. Сьогодні я не відчуваю велетенської часової і культурної дистанції між нами. Вітер, квітучі сливи під зимним дощем і чистий, немов пелюстка, аркуш паперу, на якому пишу оце, поєднують нас в особливому, по-своєму священному просторі. «Якби людське життя було вічним, — каже мені Кенко-хосі, — і не щезало би одного чудового дня подібно до роси на рівнині Адасі, і не розсіювалося б, як дим над горою Торібе, у ньому не чаїлося б стільки чару. У світі прекрасна якраз непостійність…»
Атож. Якогось вересневого надвечір’я мій сусіда Сашко, пастух і горлопан, завітав до мене випити чаю. Ми заварили чай, посідали на ґанку, почали обговорювати останні новини, а тоді мова непомітно потекла далі, як воно завжди буває під час бесіди з давнім приятелем — і зупинилася на темі квітів.
— Оце в тебе багато цвітів, — сказав Сашко. — На хріна вони тобі? Лучче б картошки насадив. От шо толку, шо вони тутечки красніють? Якби ти був бабою, дак я б це ще поняв. Бо всі баби люблять цвіти. Ну, а ти ж здоровий мужик, куриш і матюкаєшся так само, як я, або й лучче, дак от шо заставило тебе розводить стіки цвітов?
— Ти про самураїв чув? — запитав я у відповідь.
— Чув, канєшно. Круті чуваки були, як наші козаки, а мо’ й хуже. Я кіно дивився, дак вони там такі коники викидали, шо тобі й не снилося! А один, чуєш, зробив харакірію. Отак-о засадив собі меча в живіт — собі, прикинь, засадив! — і випустив кишки на землю. Мене аж затошніло, як побачив, то просто уму непостіжимо, а він іще й співав при цьому шось по-їхньому. І попав за це у рай. Сам — у рай. Через то вони так і називаються.
— Ну, от. А ти знаєш, що окрім мистецтва випускати кишки собі або ворогу, від справжнього самурая вимагалося ще й уміння складати букети?
— Бу-ке-ти? Та ти шо, йопу дався?
— Я тобі серйозно кажу. Це мистецтво називається ікебана.
— Повний білий песець. А шо це їм давало?
— Сашко, — сказав я, — скільки разів у житті ти уважно розглядав квітку, хоч одну?
— Шо я, дурний? Ніскільки, — чесно признався Сашко.
— Ти не один, — заспокоїв я його. — Мільйони людей народжуються, живуть і помирають, жодного разу за все життя не роздивившись, як побудована квітка. Он ота біла айстра. Людина прожила сімдесят років, тинялася туди-сюди, їла, пила, крала обмішку з ферми, співала, била жінці морду. А тоді прийшов її час помирати, вона лягла собі, склала руки — і раптом згадала, що жодного разу за сім десятиліть не бачила, як саме побудована айстра. Скільки в неї пелюсток. Чи є тичинки і маточка. Це ж так просто було: підійти до квітки, присісти на п’ять хвилин і уважно роздивитись, як воно все влаштовано в тій живій істоті. І от людина помирає, і її найбільше мучить не те, що вона крала, працювала в релігійні свята і прала жінку в будні, а те, що вона не побачила того, що в неї все життя стояло перед очима. Не знайти п’яти хвилин за сімдесят років! Сімдесят осеней цвіли білі айстри, до неї цвіли, для неї — а вона навіть не глянула. От навіщо жила та людина, поясни мені, що це їй дало, якщо тепер вона йде до пекла навіки-вічні, а п’яти хвилин життя для квітки не знайшла?
Сашко мовчки загасив самокрутку. Підвівся. І пішов до квітника. Я дивився. Він наблизився до білої айстри, якось несміливо і шанобливо, присів біля неї навпочіпки. Не знаю тепер, скільки він там сидів, сім хвилин чи сім століть. Він сидів, не торкаючись її пальцями, тільки дихав. А вона відважно дивилася йому в очі. І були вони тільки вдвох у цьому безмежному, такому скороминущому, світі. Складаючи собою вищу єдність.
— Ти правий, — сказав Сашко. — Я оцінив. Спасибі за чай. Пора додому.
Через півроку його не стало, він згорів блискавично від раку легень, залишивши жінку з трьома малими дітлахами. Дивлячись на заметіль сливового цвіту і пригублюючи зелений чай з жасмином, я знаю, що він не марно прожив своє життя. А ще думаю, що з нього вийшов би непоганий самурай.
Мій сон — Львів
Повертався меандрами снів — і закортіло перейтися крихітною вуличкою Сковороди. Стояла довгождана вечірня, майже безлюдна прохолода, і вузеньке бруковане русло ласкаво впустило мене в себе. Та сама брама, ті самі вікна помешкання, де я жив двадцять років тому, навіть та сама чорна керамічна прикраса з Гавареччини на підвіконні. Так дивно, так добре стало на серці; пішов далі, повз корпуси медінституту, спускаючись до Пекарської, і далі — до Зеленої, туди, де у снах завжди зупиняється чотирнадцятий автобус. Голоси телевізорів долинали з розчинених на вулицю вікон; пахощі домашніх страв і старих речей, роками усталеного побуту й затишку, пахощі осілості і безпеки. В одному з таких розчинених вікон сидів капловухий пес, печально дивлячись на сутінки, на безлюдну вулицю, на перехожого мене і на рудого кота, що примостився під парканом. Незвично бути сновидінням львівського пса! Ще ніколи так гостро не відчував я себе гессівським Степовим Вовком, як оце тут, у безгомінні візії, коли, принюхуючись до покручених вуличок, повертався до чергової самотницької келії, до чергового тимчасового притулку реальності, невагомими ногами збуваючи чергову стацію на шляху старого пілігрима. Залишитися б отут — і жити у статечному австрійському будинку, в тихому, засадженому липами, кварталі; жити разом з привітною, усміхненою, милою, молодою жінкою, трохи мрійливою, трохи легковажною, — коханою; щодня ходити до праці, цікавої і потрібної, викладати філософську герменевтику, скажімо, або видавати й редагувати журнал «Камена», листуватися з читачами й авторами, писати романи й есе, складати вірші та пісні, все, що спаде на думку. А у Львові багато чого спадає на думку, тут витає майже фізично відчутна аура доброї розумової праці і пошани до неї, створена століттями роздумів і мрій. І нікуди більше не квапитись, бо сам темпоритм цього старовинного міста сприяє сповільненню рухів та відпруженості, це якесь невимушене сецесійне анданте, якась мимовільна майже урочистість, до якої пасують Бах і Брейгель, найулюбленіші. Спроквола перебирав кульки цього бозна-колишнього ружанця, старанно топтав ілюзорну бруківку, добре знаючи, що це неможливо, що цього ніколи не буде, ніколи, що сталість і послідовний консерватизм у цьому світі можливі тільки як сни, що дають змогу жити далі, але не справджуються. Якби я направду знову оселився тут, Львів за короткий час втратив би свій романтичний флер, створений безпритульною ностальгією. Почала би дратувати хронічна відсутність води, сморід спітнілих тіл у натоптом напханих маршрутках, стихійні базарчики вздовж вулиць, де м’ясо, сир і городина лежать просто на землі, де блукають обкурені гопники, де тхне вся оця незужита совковість, якої подостатком маю хоч у Києві, хоч у Чернігові…