У своїй «Європейській літературі й латинському середньовіччі» Ернст Роберт Курціус доводить, що Беатріче є міфом, створеним Данте, вона аж ніяк не може бути реальною флорентійською жінкою, інакше «Комедія» стала би виявом нечуваної єресі. Адже Данте визнає за Беатріче місце в об’єктивному процесі спасіння світу. Ця його Дев’ята Пані є космічною силою, яка еманує із сил іще могутніших, вступаючи до історичного процесу і впливаючи на нього. Таке перетворення особистого переживання й досвіду на міф Курціус уважає підставовою схильністю Данте. Його Беатріче — не повернена любов юнацьких літ, Беатріче Портінарі, а еманація Бога в жіночій іпостасі. У Василя Стуса мати обертається античною богинею і Богородицею; земна дружина, Валентина Попелюх — весталкою та живим утіленням небесної Беатріче, тобто Джеммою Донаті й Беатріче в одній особі. Саме отаке перетворення/преображення знайомих облич у небесні лики і є проникненням трансцендентного в історичне, вічного — в минуще. Ця міфологізація історії помітна і в переході, здійсненому згодом у «Палімпсестах», — замість схематичної «нужденної вдови», яка «провадить» до богорівного Костомарова про необхідність жертовного чину, з’являється приголомшливий образ небесної дружини-лебедині, що в «беручке багаття України мене, за руку взявши, повела».
Варто зауважити, що у «Веселому цвинтарі» і «Часі творчості» задіяно й інші топоси, зокрема, дружина для поета постає й дружиною, й донькою, природа — мамою та дружиною, а сам Стус і його народжуваний Бог утілюють загадковий образ «старого хлопця» (puer senex) («мій внук і прадід» або пізніше, у «Палімпсестах»: «І ти — чи то старий, чи немовля» («Цей шлях до себе. Втрачена земля…»)). Прискіпливо проаналізувавши мотив «старого хлопця» в його розвитку від пізньої античності до середньовіччя, Курціус у згаданій праці зазначає, що збіг таких численних і розмаїтих фактів присутності «старого хлопця» у багатьох культурах можна пояснити лише тим, що тут працює архетип, уявлення, яке належить до колективного засвідомого в розумінні Карла Ґустава Юнґа. Проривом цих самих джерел на поверхню індивідуальної свідомості Василя Стуса великою мірою пояснюється і феномен «Часу творчості».