Саме поетична творчість Василя Стуса цього періоду, а не політичні заяви або публіцистичні листи до тогочасних можновладців, якнайповніше характеризує склад його мислення й життєву поставу. Його викличне, з присмаком епатажу «Поетом себе не вважаю» з авторської передмови до «Зимових дерев» змінюється виваженим: «Вся суть твоя — лише в поеті, а решта — тільки перегній, що живить корінь» із «Часу творчості». Єдине, що хотілося б зазначити тут — поет не міг усе життя залишатися на тому «щовбі», яким став для нього період інтенсивної творчої праці в слідчому ізоляторі від 18 січня до 30 вересня 1972 року. За всієї унікальності «Часу творчості» не можна не помітити, що збірку написано в стані деякої ейфорії. Цей арешт мобілізував його, як напише сам Стус згодом, що означає: поетові вдалося інтегрувати свідомі й позасвідомі елементи психічного, знейтралізувати «шумовий» вплив тіні — всі оті «жалкі жалі», які так йому надокучили, або фонове багатоголосся соціального засвідомого, найчіткіше зафіксоване в некрологічних і сатиричних віршах «Веселого цвинтаря». Асиміляція особистого засвідомого викликає приємне збудження, дає індивідові силу й упевненість у собі. Але на цьому все не закінчилося, адже, за Юнґом, індивід може спробувати асимілювати змісти не лише особистого, а й колективного засвідомого. У тому разі, коли це вдається здійснити, індивід розширює свою особистість поза межі індивідуального, заповнюючи простір, якого він у звичайному стані заповнити не може, присвоюючи собі ті змісти і якості колективного засвідомого, що є нікому зокрема не належними. Внаслідок такого розширення індивід відчуває себе «надлюдиною» або «богорівним» («О Боже, ти мій брате, я згинувши, воскрес», — пише Стус в одному з варіантів вірша «Я там стояв на кручі…»). Отаке братання з Богом Юнґ визначає як психічну інфляцію, що може бути наслідком невиправданої ідентифікації зі змістом колективного засвідомого або з іншими — соціальними, метафізичними — змістами, які, одначе, перебувають поза межами справжньої природи й можливостей індивіда[11]. Якщо врахувати, що будь-яка поведінка неминуче (за Юнґом) зазнає впливу архетипів, то з огляду на обставини Стусового ув’язнення (він прожив 33 роки, народившись, до речі, в один день з Ісусом Христом, його зрадив один з найкращих друзів тощо) та його тексти можна бути певним, що Стус ідентифікував себе з архетипом Спасителя (звичайно, не в психопатичному значенні, а в тому, якого надавав такій ідентифікації апостол Павло, пишучи: «Я співрозп’явся з Христом. Живу вже не я, але живе у мені Христос» (Гал. 2,20)). Але, як і у випадку з психічною дефляцією, психічна інфляція загрожує атрофією індивідуальності. Хтозна, розумів це Стус, чи відчув інтуїтивно, але ввесь його подальший шлях і, зокрема, «Палімпсести», вказують на те, що він поступово визволявся з-під влади архетипа, стаючи тим, ким він був.
«Палімпсести» — найвідоміша книга Василя Стуса, хоча досить часто її авторський варіант плутають із однойменною збіркою, впорядкованою Надією Світличною та Юрієм Шевельовим, і виданою за кордоном у 1986 році. Справа ускладнюється ще й тим, що існує дві авторські редакції «Палімпсестів», які мають доволі значні розбіжності між собою. Перша з них упорядкована Василем Стусом під час магаданського заслання. «Потреба формування збірки постала перед В. Стусом у 1977 році. Майже екзистенційна самотність у робітничому гуртожитку, важка праця у штольні, неможливість вирішення особистих проблем — все це змусило поета зосередитися винятково на формуванні збірки, аби довести до логічного завершення те, що виливалося на папір протягом довгих п’яти літ», — пише Дмитро Стус[12]. Сам Василь Стус називав у листах магаданську версію «меншим корпусом палімпсестів», сподіваючись за сприятливіших обставин вибудувати збірку у більш повному форматі. Під час нетривалого, дев’ятимісячного періоду між двома ув’язненнями, він, перебуваючи в Києві, заходився формувати новий корпус «Палімпсестів», однак праця була перервана арештом у травні 1980 року. І «київська», і «магаданська» версії подані в нинішньому виданні повністю. Зроблено це з огляду на ту обставину, що обидві редакції є по-своєму самодостатніми, а водночас взаємодоповнювальними, що дозволяє читачеві краще зрозуміти авторський задум. Адже, як резонно зауважує Дмитро Стус, «поневаживши традицію української поезії, де домінантою виступає не цілісність (хоча й вона, безперечно, важлива), а окремий вірш, на рівні якого й провадяться літературознавчі дослідження, Василь Стус почав творити якусь суцільну поетичну сув’язь-сповідь, прагнучи максимально повно та концентровано відтворити свій життєвий шлях, свої почування, врешті, своє розуміння правди життя»[13]. Ясна річ, якби поет був достеменно певний, що «Веселий цвинтар» і «Час творчості» збереглися, ба більше — що після розпаду СРСР конфісковані в нього рукописи повернуть родині, ми мали би справу з докорінно відмінними «Палімпсестами». Вважаючи, проте, що обидві згадані збірки знищені каґебістами, Стус включає до «Палімпсестів» усе те, що збереглося в пам’яті, прагнучи якомога більшу кількість творів переслати в листах на волю. Так починає снуватися основний сюжет цієї книги, коли одне письмо затирає інше, коли віщі вірші доповнюються розповідями про їхнє збування, а спогади і сни про свободу заступають собою оточену колючим дротом яву. «Палімпсести» — це насамперед видатний людський документ, а вже потім художній твір; у ньому збережено самотні розмови душі з собою, soliloquia, самозвіт і самосповідь, які засадничо не можуть бути завершеними. Через відсутність зовнішніх подій в ізольованому житті в’язня, по вінця переповненому емоційною і сенсорною депривацією, вся його увага зосереджується на подіях внутрішніх, коли кожний спогад і кожний сон є грандіозною новиною, а щойнорозквітла нагідка робить зайвими і неістотними останні інформації про суспільно-політичне життя країни Рад. Змінюються масштаби сприйняття: буденні речі постають сакральними, натомість високі слова, просотані хай там якою ідеологією, виявляються беззмістовними:
12