Так є.
А тим часом на початку вечірнього світла стоїть постать. Можливо, то ти повертаєшся. Хоча звідти ще ніхто не повернувся, принаймні, в наші часи. Багато людей уже повмирало, доки ці часи надійшли, але нікого мені не бракує так гостро, як оце тебе. Був колись період у нашому житті, коли ми страшенно захоплювалися піснею Led Zeppelin «All My Love». З нашим володінням англійською ми не розуміли, про що в ній ідеться, просто та мелодія найбільше відповідала тодішньому світосприйманню. Вона потрапляла в такт із життєвим часом, вона добре резонувала з перспективами наших вулиць, із уявними та реальними мандрами в далекі гори, епохи і країни; «вся моя любов, — розуміли ми, — тобі тепер». І цього було достатньо. Значно пізніше, коли на світі вже з’явився Інтернет, я знайшов текст цієї пісні і історію її написання. Виявилося, що «All Му Love» присвячена пам’яті сина Роберта Планта, соліста Led Zeppelin. Я не знаю, що відчував Плант, співаючи ту пісню. В мене ніколи не було сина. Але в мене був ти. Батько — це більше, ніж син, я так думаю. Синів можна народити нових. А от коли помирає батько, його вже нема звідки взяти. Це щось таке єдине в житті, як твоє власне народження або смерть.
Тому я так довго нічого не міг написати про це. Я взагалі не міг писати після твоєї смерті. Після тих записів у щоденнику, зроблених в останні дні твого життя. Коли у твоїй кімнаті вже стояли капці, приготовані, щоб одягнути їх по всьому. Цілковито нові, як грядуща смерть. А ти в цей час лежав у лікарняній палаті — і нічого про них не знав. Ти, звичайно, розумієш, чому я спалив того щоденника пізніше. Книги пишуться не для того, щоб, читаючи їх, нестерпно хотілося і собі померти. Книги пишуться, щоб жити.
Книга — це те, заради чого хочеться прокидатися щоранку, єдине, останнє джерело мотивації до життя. Коли вже не лишилося жодних інших бажань, коли всі загальнодоступні, не раз випробувані втіхи здаються надто вже амбівалентними або просто дешевими і більше не спокушають. Тільки книга, яка пишеться, дає сили бути справжньо, бути собою. Не пригадую, хто сказав: доки ти пишеш книгу, з тобою не станеться нічого лихого. Думаю, однією з головних причин твоєї затяжної хвороби, що врешті закінчилася смертю, було якраз те, що ти більше не міг писати. Це вміння твоє відмирало поволі, ти ще хапався за самописку, клав перед собою чистий аркуш паперу — але, навіть просидівши за письмовим столом (ось за цим, за яким тепер і я пишу, він усе ще є і все пам’ятає) годину або й дві, вставав знесиленим, а аркуш залишався порожнім. Або ж, що значно страшніше, на ньому тулилися незґрабні старечі каракулі, анітрохи не схожі на той дивовижно гарний почерк, що був у тебе протягом усього попереднього життя, почерк, яким ти писав свої повісті і листи мені до війська; один погляд на ті красиві, стрункі літери підносив дух, не давав опускатися до чорнухи та підлості, яких, на жаль, навіть у війську було подостатком. Ще не читаючи листа, я просто милувався твоїм летючим письмом, стрімким, як потік, схожим на тебе, схожим на течію повноводого Сейму, яка підхоплює, несе, граючись, бореться з тобою, як ото ангел боровся з Яковом.
Отже, коли тебе не стало, я теж перестав писати. Спочатку я цього й не помітив, настільки був прибитий горем. Потім, коли трохи розвиднілося, років через три, я не міг повірити в те, що більше не можу писати. На відміну від тебе, в мене нічого не боліло, часто з’являлися якісь гарні, цікаві ідеї, я багато читав — і це надихало. Однак, варто було сісти до письмового столу, як я — спершу недовірливо, потім майже жахаючись — переконувався, що не можу видушити з себе жодного слова. Я був, як ти. Це був твій посмертний дар.
Є така фреска в Кампосанто: гурт молодих людей верхи на конях повертається з полювання. Аж тут перед їхніми очима з’являється розрита могила з трьома мерцями у відкритих трунах. Вони вже розкладаються, від них тхне. Вершники — хто з огидою, хто замислено — дивляться на моторош тліну, дехто затуляє носа, щоб не чути смороду. Позаду могили стоїть старий чернець, тримаючи сувій, на якому написано послання мертвих живим: «Ми були, як ви; ви будете, як ми».
Свіжі вересневі ранки, сірий том «Holzwege» на столі, лісові стежки, притрушені золотою хвоєю, таємничі води Орлового озера, рядки улюблених поетів, які самі спливають у пам’яті, розписи на стінах і слова складених у юності пісень — весь цей роками назбируваний скарб плавно й невідворотно опускається на дно фатального океану. Суха соломинка самописки, за яку безпорадно чіпляються пальці.