Отже, лишився шлях Львівською вулицею, яким полк і пішов. Шкода було дивитись на те, що лишилося з полку: це був, просто кажучи, тільки обоз з невеликою вартою. Верхові виїхали вперед, а в масі йшло не більше півтора сотні людей, стомлених, вичерпаних і торохкотіли – вози, вози, вози.
На Софійській Площі, коло самого Богдана, стріляли гармати під орудою полковника Алмазова і Великий Гетьман своєю булавою ніби вказував напрям, куди стріляти: туди на схід за Дніпро!
Львівська вулиця майже не була обстрілювана, кулі ізза Дніпра завивали десь високо, перелітаючи в напрямі Володимирського Собору; позаду на Печерську гуло пекло крісової стрілянини.
Вулиця повна людей. Цікаві вистоюють майже у кожній брамі, дехто питає, чи це вже початок відвороту "військ Центральної Ради" і лише від небагатьох чуєш українську мову та стурбовані запити: "Невже ж наші відходять"?...
Бувші касарні Луцького полку – повні війська, – ситі, виспані, молоді пики, дехто жартуючи підходить до стомлених, виснажених гайдамаків та питає: "Ну, що, мабуть вже досить? доборолися?"... Це "невтральні" Сердюки, – улюбленці тих, хто їх формував.
Ми радо стрільнули б у них зі скорострілів, але їх набагато більше як нас, а до того в нас ще спішне завдання.
Ідемо далі і заки минемо перехрестя шосе і старо-житомірського шляху, щоб не було несподіванок, їду до касарень бувших залізничних курінів, бо там Бельгійські панцирники. Авта гудуть, випробовують машини, провіряють пристрої скорострільних та гарматних веж, набирають бензину, все у строгім поготівлю. Старшина на всі мої запити відповідає ляконічно: "Підготовлюємось до бою".
Ліс перед Святошином занятий сторожею польських формувань, які ставляться до нас неворожо; розпитують та співчувають.
Від ліса вислані верхові з одною сотнею, 42 людей, просто в напрямі на Пост Волинський, з якого раз у раз гупає гармата, а решта полку й обоз йдуть на Борщагівки (підгородні села) в обхід Посту Волинського, але поява нашої кінноти викликала те, що ті відділи (щось коло 100 люда), які були захопили гавбицю та лякали вогнем Київ, утікли і Пост Волинський був вільний. Гірше зі зв'язком на правому крилі: його команди не знайшли мої стежі, вони лише донесли, що коло залізниці б'ється якийсь полк імени Грушевського та рештки кінного полку Вільна Україна і що Сердюки, чи то знову прихиляються до "нейтралітету", чи то просто розбирають коні та тікають.
Так і довелося заночувати в Борщагівці, бо гайдамаки були стомлені безсонною нічю і попередніми днями бою та переходом по важких дорогах.
Ще в ночі мої стежі донесли, що полк Грушевського знявся з позиції, а Сердюки розбіглись.
Тому, ще досвіта, відіслав я весь свій обоз до Білгородки, наказавши стати за Ірпинем, а сам з охороною виїхав до Києва, довідатись, що робити далі. Зі сторони Києва щось було підозріло тихо; тільки крісові постріли чути невпинно.
_____________________________________________________________________
VI. Відворот на Житомир-Коростень. Формування Запорозького Загону. Настрій по селах на шляху. Порядок демобілізації Південно-Західного російського фронту
На шляху до Святошина величезний рух: їдуть вози, окремі гармати, групи озброєних і неозброєних людей, нарешті з 50-60, обдертих, частинно поранених вояків проходить у повному порядку та голосно співають "Ще не вмерла Україна". Це недобитки Богданівського полку. Питаю: "в чім справа?" Кажуть, "наказ відходити на Ігнатівку". Дальше гурток козаків зі старшиною. Теж відходять на Ігнатівку. Посилаю взад до полку наказ вислати квартирієрів до Ігнатівки, але сам вперто їду вперед.
Минаю "Сирецький Військовий Табор". Якийсь гурток Січових Стрільців з порожнім возом вертає до Києва. Кажуть, забули, не розумію що, в касарні та треба взяти. Їду з ними, але коло "Скакового Круга" нас зустрічає хтось крісовим вогнем. Значить справді Київ залишено, але чому ж стрілянина? Чому в боці від Політехніки бій? Очевидячки, вийшли не всі.
Шлю назад наказ відходити на Ігнатівку, але надісланий верховий хутко вертається і привозить від мого помішника Андрієнка повідомлення, що полк дістав наказ вирушити до Ігнатівки. Цей наказ доручив штаб Сердюцької дивізії. Полк негайно вирушає.
Щоби докладніше орієнтуватися, їду не "старим шляхом", а по шосе. Коло стації Святошин вантажаться на потяг дві сотні Поляків, збираючись їхати на Коростень, щоби пробитись до корпусу Довбур-Мусницького. Варту на стації перебирає від них сотня Чехів, які залишаються зовсім невтральними.
По шосе в безладі їдуть групи людей, возів і верхових. Зараз же за містом, переїхавши через Борщагівський потічок, у ліску, бачимо обичаєвий малюнок після світової війни й революції: на траві два трупи, що держать у руках карти до гри; у одного ще затиснутий ніж у кулаці. Це наслідки сварки після гри...
Нарешті майже коло самої шосейно-почтової стації Борщагівка, недалеко від повороту по лісовій доріжці на Ігнатівку, зустрів я авто, в якому сиділи пп. Порш та Ковенко. Останній передавав накази підходячим групам війська та поінформував мене про те, що Січові Стрільці, як охорона Центральної Ради та уряду, відходять просто до міста Житомира, Слобідський Кіш під орудою Петлюри збірається в селі Шпитьки, недалечко від шосе, а решта військових частин перейде до Ігнатівки, де проведуть між ними реорганізацію для дальшої боротьби.
Обидва представники уряду були дуже зденервовані, головно Ковенко, який, передавши мені інформації, переказав, що його начальник штабу, полковник Сальський, мабуть загинув, бо його й досі нема.
Поїхав я до Ігнатівки, уже переповненої натовпом.
Ігнатівка невеличке жидівське містечко над річкою Ірпинем і в ньому ледви могло поміститись усе те, що приходило з Київа.
Гордієнківці вже були тут і заняли один з кутів села. Перше, що мене вразило, це наші вартові в тих вулицях, які були заняті полком. Вартові до розташування полку нікого не пропускали. Мій помішник доклав мені, шо це він взявся того способу, щоб зберегти полк і його майно від тієї дезорганізованої маси, яка була в Ігнатівці та в якій напевно було чимало ворожих провокаторів. Вже були випадки ведення такої агітації між сотнями полку: щоб кидати зброю, ділити майно та розходитись домів. Двох таких настирливих агітаторів, погано володіючих українською мовою, гайдамаки закололи багнетами.
Не дивлячись на страшенну перевтому, пішов я по Ігнатівці шукати якогось організаційного осередку.
Поруч з нами в сумежних хатах стояв полк імени Грушевського, який складався в чималому відсотку з юнаків, гімназистів, взагалі інтелігенції. Полк вічував і вирішував питання про самоліквідацію, з огляду на безнадійність боротьби. Командант цього полку, якийсь старший добродій, лише знизував плечима та казав, що непевний завтрішнього дня.
Далі надибав я полк Вільної України, в якому козаки та дехто зі старшин вже "самоопреділились"... Сідлали коні і ладнали в'юки на виїзд, залишаючи на місці зброю та частинно військовий одяг. Очевидно, що з полком вже скінчили.
Знайшов я і Богданівців. Залізні хлопці вартували так само, як і ми, входу до своєї вулиці та перепустили мене тільки, як пізнали. Командування їх мало тверде рішення: як і завтра не буде ладу, іти самостійно до Житомира. До Богданівців приєдналося декілька козаків Полуботківського полку, які доповіли, що їх полк, мабуть, знищений, бо найбільша його частина, що була коло Політехніки, не дістала наказу до відвороту, а ті, яких вислано сюди шукати зв'язку та інформації, вже не могли вернути, бо були відрізані ворогом від полку.
Цілковито вичерпаний вернув я до своїх з твердим наміром ранком поїхати знову до Петлюри, щоби з полком прилучитися до нього, бо тяжко було зберігтися від отрути в такому осередку, яким була Ігнатівка, де йшов розклад.
Вплив деморалізації та паніки я добре знав ще з фронту, а тут люди були морально і фізично цілковито знищені боями, агітацією та пропагандою з боку чужого нам населення в Києві та Ігнатівці; були під вражінням повного погрому й трагічної байдужости Борщагівських сіл, про яку я скажу далі.