Нарешті з'явився і сам "козацький сотник", – кремезний дядько років 40, у селянському вбранні без усяких відзнак, але з пистолетом і шаблею. За ним прийшла "козацька чота" з парубків теж ріжноманітно вдягнених, але з рушницями, і всі вони намагалися "йти в ногу" з усіма зовнішними відзнаками правильного війська.
Дядько "козацький сотник" почав розмову, попередивши, що гребля вже міцно обсаджена "вільними козаками П'ятигірки" та що без дозволу села нас ні в якому разі не впустять.
Я йому заявив, що мене не обходить, чи впустять мене в село, хоч які потомлені наші коні та гайдамаки, а що я мушу пройти крізь село, бо маю наказ від командування, призначеного Центральною Радою, бойовий наказ, який мушу виконати.
"Козацький сотник" подобрів, коли почув назву гайдамаки, українську мову та визнання Центральної Ради, роспитав про склад частини і згодився навіть пустити нас на відпочинок і продати харчу під умовою, щоби гайдамаки ані пробували заводити "москальську соціялізацію", себто той грабунок, який провадить салдатня, бо панське майно вже не панське, а згідно з наказом Секретаріяту Земельних Справ під управою і охороною громади.
Я сказав, що ми ж військо Центральної Ради, а тому не можемо не виконувати її наказів.
"Козацький сотник" видав наказ пропустити полк і провести до економії та відпустив домів свою варту.
Заки підійшли гайдамаки, сотник показав мені ті помешкання, які я можу заняти, бо в хуторі він розмістив школу, громадські установи та громадські склади, яких не можна зачіпати. З розмов я з'ясував собі, хто такий оцей "козацький сотник". Це був селянин не дуже заможний – вживаючи сучасної термінольогії "середняк", – який перебув військову службу ще в 1902 році в Лейб-гвардії гродненському гусарському полку в Варшаві, вийшовши звідти підстаршиною, а в світову війну не був покликаний.
Ми швидко найшли з ним спільну мову, тому він дуже охоче розповів мені та показав наслідки його "реформ". Часу на це було, бо ми провели в П'ятигірці решту ночі, а на ранок після взриву моста та залізниці, що було нашим завданням, знову вернулись і перебули там пів дня, зробивши звідтам наскок на штаб 12. кінної дивізії.
Отже, в царині аграрній сотник провів обрахунок усіх земельних наділів та провізорично, аж до затвердження влади, приділив малоземельним частинам панські грунта у тимчасове користування. Кілька безземельних селян, разом із челядю хутора, мали обслугувати сам хутір та лише діставали від громади пайку врожаю, рівну пересічному врожаю середняцького господарства. Останній засіб сотник пояснив тим, що ці люди, не маючи жадного досвіду, лише псуватимуть землю, коли їм дати на ній працювати без кермування.
В адміністраційній царині зорганізовано сільраду, що виконує присуди сільського віча.
У шкільній царині оголошено загальне обов'язкове навчання, а до гусей і отар приділено "інвалідів та бабів".
У військовій царині поділено всіх без виїмку здатних до зброї на три "мобілізації", перша це "парубоцтво" до 20-23 років, яке робить постійну вартову службу і перша стає у тривожний мент до зброї, друга це "хазяїни" до 40 віку, які займають частинно по черзі командні посади у "парубоцтва", а всі стають до зброї в разі крайної небезпеки, і врешті "старі козаки", яких можна мобілізувати лише по постанові віча. Як бачите: реформи надзвичайно оригінальні і своєрідні.
Треба сказати, що П'ятигірка – видатний приклад сіл першої групи, бо, наприклад, у Шпитьках "аграрна реформа" виявилась лише в контролі над управителем з боку сільського комітету і в користуванні частинно із запасів хутора; міліції зовсім не було і лише наняті громадою вартові заступили поліцію. Шкільної реформи не проведено. В Шпитьках верховодив якийсь дядько з "куркулів". В селі Млинці панський фільварок і землю взяла громада, але ним користувалася спільно, посилаючи спільно на панську землю робітників. В інших були ще інші подробиці, в залежності від тієї чи іншої активности кермуючого колективу, але цікаво, що села цієї першої групи всі взяли за вихідну основу інструкції Центральної Ради.
Друга група – це ті села, що більш-менш орґанізовано "поділили панські маєтки", але їх не знищили. При одному з таких поділів у невеликому сільці недалеко Матижева [40] (назву, на жаль, забув) довелося бути присутнім.
При підході до цього села побачив я велику групу селян біля будинків невеличкого фільварку, якого управитель з молоденькою донькою зустрів мене дуже радісно та просив бути при поділі фільварку, який він сам, управитель, мусів проголосити, бо, мовляв, майно розтягалося без пуття. В тому ж помешканні був і голова села, молодий хлопець, що свіжо вернувся з армії, коротко: дезертир, і він теж авторитетно повторював слова управителя.
Що це був за поділ! Сварилися за кожну мірку зерна, за кожну курку, стілець. Лише не за землю, яку вирішили дозволити заорювати на весну тому, хто здужає, – "явочним порядком". Крім пайки управителя, який, на моє велике здивування, приймав участь у поділі, формулюючи це своє право тим, що він саме той, хто власними руками обробляв землю, бо пана не було ніколи, а він лише мав зиски, що він, управитель, своїм потом кропив цю землю та вона більш його власність, як когось небудь іншого.
Окремо при цьому змагалася панночка, яка так верещала та так багато балакала, що я бачив, як у селян просто мутніли очі, забивались памороки і як вони робили дурницю за дурницею.
Ніякі докази, ні мої, ні гайдамацькі, що такий поділ некорисний для села, до нічого не доводили, бо це була психоза поділу – майже грабунку, який очевидячки був селу прищеплений чи не самим паном управителем і його донькою.
Прикінці пан управитель мав сміливість нахабно зажадати від мене підтвердження полковою печаткою факту поділу і того акту, який він мав про поділ списати.
Ми проходили низку сел, де панувала ця біда поділу. Бачили порожні панські будинки, мягкі меблі в хатах і дзеркала в клунях, расовий товар у вузьких брудних стайнях селян, розкішні коні, що зашолоділи від недогляду. Майже скрізь і завжди ініціяторами цих поділів були або управителі, або панська челядь, або ж "інструктори" з-поміж розагітованого селянства.
Третім типом сіл були ті, де панські маєтки просто пограбували та знищили. Треба зазначити, що такі села найчастійше можна було зустрінути при залізницях та тих великих шляхах, якими пересувалися групи дезертирів з армії. Ці дезертири були часто головними організаторами та виконавцями грабунків.
Знову таки довелося бачити місце такого грабунку в містечку Фастовець.
Із штабу Запоріжського Загону прийшло повідомлення, що, мовляв, у це містечко прийшов якийсь відділ, який є нібито відділом армії Муравйова, надісланий навперейми загону. Наказувало воно перевірити ці відомості, та коли це правда, задержати цей наступ, аж поки не мине небезпека відрізання загону від Житомиру.
Перевіряти відомости пішов я сам із стежою. Вияснилось, що дійсно був у Фастівці якийсь відділ із зброєю, але уже пішов. Цей російський відділ почав свою діяльність з того, що розбив "монопольку" (державна горілочна крамниця), а потім пішов до панського маєтку і розібрав з нього цінні річи та посудину, які почав продавати Жидам у Фастівці. Панський маєток селяни не охороняли, навпаки: в ньому залишилася стара адміністрація та управитель, який був безсилий протидіяти погромові. Селяни, які ранійше збіглись, заховувались пасивно, але салдатня почала роздавати награбовані річи спершу жінкам, а потім почали брати вже і чоловіки. Нарешті салдати заявили, що вони спалять панське гніздо, щоби його не можна було відбудувати. Ось тоді-то почалася оргія. Під психозою прилюдного грабунку, під впливом горілки, люди втратили розум і почали тягнути з маєтку, що попало, сварилися та "ділили". Втілилась формула "грабуй награбоване", яку вживали агітатори.
Не маючи змоги поділити нормально худоби, різали її та ділили вже в мертвому виді.
Нарешті салдатня підпалила будинок.
Ми наспіли на сам кінець, коли відділ цей вже відійшов, будинок горів, а скрівавлені як м'ясники люди розтаскували по хатах ще теплі куски породистих биків, коров, свиней. Багато було п'яних не тільки алькоголем, а психозою того, що творилося.
40
(1) Йдеться, очевидно, про Мотижин (прим. Володимира Сергійчука – редактора книжки, за якою наводиться текст)