Між селянами вже лунали голоси, що треба відібрати від Жидів усе те, що вони купили у вояків, бо це їм не належиться, бо вони "не обробляють землі своїми руками", та що панське майно має перейти "во власть народу без викупу", а вони, мовляв, "купили", значить не мають до цього права.
Так розумів чисті соціялістичні гасла, кинені між несвідомих, темних, затурканий царатом народ. Але все ж цікаво, що найголосніше кричали люди, яких одяг зраджував певну заможність.
Все це йшло на тлі пожежі, одурманюючого запаху розлитого спірту та крівавих калюж від худоби, порізаної та діленої серед вулиць.
Проскакували вогники можливого насильства однієї частини людей над другою. Викрики: "кровопійці, Христа продали" – знайомі гасла російських чорносотенних організацій, химерно перемішувались з крайніми гаслами соціальної боротьби, що недавно з'явились між масами.
Ледви вдалося при помочі авторитету Центральної Ради і, головне, виглядові озброєних верхівців утихомирити лютуючі мітінґи. Але що було робити далі? Треба ж було вертатись до своїх відділів і рушити до Житомира. На щастя, прискакав якийсь панок, який мені доповів, що він викликав допомогу від Червоної Гвардії з Фастова, яка за хвилину буде тут, та, представившись мені як комісар правительства Совітів, просив вдержатись, заки прийде "допомога".
Створилося комічне становище. Але порядок порядком, а селяне були українські – наші, тому "вдержався" я, не відкриваючи свого інкоґніта, аж заки переконав селян розійтися та не накликати репресій, та заки не надійшла таки досить поважна, значно сильніша за мій відділ "допомога", від якої я чкурнув, діставши наздогін кілька безладніх стрілів.
Більше таких фактів розгрому панських маєтків мені не довелося бачити, але з оповідань у тих селах, де ці маєтки були знищені, все виходила картина досить подібна до попередніх. То сольдатеска починала погром, а село приєднувалося, або відбивало від погромщиків награбовані річи і в заверюсі боротьби запалився будинок, то знову залишений на хуторі пан чи управитель не підчинився наказам влади та пробував ставити збройний опір, а при його зломленні доходило до пожежі та грабунку, то салдати бандитського типу, вернувшись із фронту, здеморалізовані війною, починали на власну руку грабунок, "грабуючи награбоване", а за ними пішло й село, або ж навіть решта "статечних" селян починала відбивати награбоване, бажаючи перевести, як самі казали, "організовану соціялізацію", але вкінці були переможені бандитами, або економія згоріла з рук розлючених бандитів.
Трудно було когось у цій біді обвинувачувати, зокрема ж село, в якому не було ніякого, головно під час революції необхідного, твердого керовництва, досвідченого, а рівночасно відданого інтересам села.
Яскравим прикладом значіння такого керовництва було село Білопілля, де до цукроварні надіслав уряд Центральної Ради чету Сердюків. Четар цієї чети, сам селянин з походження, ще й студент, швидко став осередком і влади, і громадського життя у цьому величезному селі, виконуючи не лише функції дорученої йому охорони цукроварні, але поширив їх і на допомогу фомування вільного козацтва і на впорядковання громадської влади. Все це було в такому зразковому стані, що коли попри село та через село проходили відділи російської армії, що відходили перед Німцями і нищили все українське як зрадницьке, селяне переодягли сердюцьку чету в селянський одяг і запрезентовали її "російському начальству" як зорганізовану ними же охорону цукроварні.
Звичайно, були також і села, біля яких не було жадного панського маєтку, фільварку чи хутору і життя в них орґанізовалось дуже ріжно, в залежности від тих чи інших прикмет керуючого осередку.
Наприклад, у селі Борщагівці, величезної підгородньої оселі недалеко від Київа, назовні була повна форма згідно з наказами, такої близької Центральної Ради. Навіть над урядовим будинком маяв жовто-блакитний прапор, а поруч його стояли скоростріли Максима на двуколках, вкриті мішками, емблема істнування Вільного Козацтва. Але коли Гордієнківці прийшли до Борщагівки, голова села був у великих клопотах, бо на ранок знайшли мерця в рові недалеко виходу з села, третього на цьому тижні, як доповідав голова. Між іншим це явище невідомих убитих і невідомо ким убитих було явищем досить типовим для тих часів на Правобережі, де блукали десятки тисяч люду, самовільно покинувших ряди російських армій та пішки відходячих у запілля. Отже, він ніяк не міг зібрати свою "адміністрацію" віднести трупа, так, що вже гайдамаки пожалкували та виконали цю працю.
Підійшов я до стоячих на площадці кулеметів і переконався, що з них не то що не можна стріляти, а просто не можна використати ані одної частини, бо так усе на них перержавіло.
Голова гірко скаржиться, що: "ось обібрали, а ніхто не слухає, а лише байдакують та хуліґаничають", а парубоцтво, зіпсуте близьким містом, насміхалося над урядовою особою.
Цілком інший малюнок виявляло село Ливіків, недалеко Житомира. Село було щоправда дуже по большевицькому настроєне та "самоопреділилося" аж до відокремлення від усякої центральної влади, але внутрі себе було знаменито впорядковане. Поділене в адміністративному відношенні на вулиці, а вулиці на десятки з виборним, авторитетним начальством, при чому цікаво, що безпосередніми виборами обібрані були лише десятські, а дальше начальство вибирало лише обібраних з поміж себе. Це був своєрідний напіввійськовий лад, близький по типу до первісного українського ладу IX віку.
Це село було типом тих організацій, які ставили такий рішучий опір всіляким централізуючим спробам якої-небудь влади.
Ці три переходи, які пройшли ми від Ігнатівки до Житомира, нічим не відзначились, мабуть, крім того, що третій Гордієнківський курінь ішов весь час по ґрунтових шляхах і раз-у-раз діставав накази проводити розвідку в ріжних напрямах і тому тягнувся поза загоном майже на 15-20 верстов. Отже, коли ми підійшли до Житомира, всі активні українські частини були вже навантажені на ешелони та на поготівлі вирушити до Коростеня. Відшукав штаб загону, який у той час був на "прийомі" у виборного командуючого Південно-Західним фронтом, бувш. прапорщика військового часу Кудрі. Цей панок років з 28, з купкою вибраних осіб, які називалися його штабом, утік у вигідному сальоновому вагоні від своїх військ, які в безладі відходили, демобілізуючись коло Бердичева, і заховався до Житомиру у більш захистний кут, але там попав до нас. Він дуже комічно грав ролю начальства, говорив про необхідність і порядок демобілізації, але зрештою мусів згодитись "сам демобілізуваться" і віддати штабові загону свій "сальон-вагон".
На рейках між військовими ешелонами стояв і потяг, в якому містилася Центральна Рада з самим головою.
Ситуація, як мене поінформували в штабі, ставала для нас грізна.
Коростень захоплений російськими військами, які ведуть у бік Овруча бій з польськими відділами Довбур-Мусницького і лише тому не повертають проти нас. Звягель заняли якісь частини II. фінляндського корпусу, який певно мав завдання чи то підтримки Коростенської групи, чи то наступу на Житомир. Бердичів був уже давно занятий міцно Червоною Гвардією.
Урядом вирішено раніше всього захопити Коростень, а потім спробувати прорватись у напрямку Звягель-Шепетівка, нібито до У. С. С-ів, які мають іти на поміч українського уряду.
Заки ми вантажилися, вирушили на Коростень ешелони нашої піхоти, а в ночі пішли і ми.
Коли ми доїхали до Коростеня, його вже взяла наша піхота, а Січові Стрільці поїхали дальше в напрямку Сарни, а Дорошенківці посунулися на Овруч. Але в тому боці вже покінчено з Поляками, і російські війська, які з ними бились, пішли їх переслідувати далі на Мозир.
Точні відомости про бої між Поляками й Росіянами на цьому напрямку приніс нам, прискочивши звідтам, підполковник Генштабу Балецький.
Цього старшину знав я ще зі світової війни із співпраці в штабі р. XXIV. корпусу, як видатного бойового старшину, який не лякався, як казали Москалі, "кровавих собитій", але я ніколи не знав, що він Поляк, бо був він старшиною російського Генерального штабу нормального випуску, а по правилам російської дореволюційної армії, до Академії Генштабу не приймали не тільки Поляків, але й тих, що були жонаті з Польками.