Коли я цему добродієви заявив, що ми тут не для виконування "правно-державних" функцій та відшукування жеребців, то він почав сваритись і відгрожуватись німцями, але побачивши, що за це може легко опинитись за дверима, взяв і запросив увесь штаб до себе на вечеру.
Не пам'ятав я його прізвища, але казали мені, що це якийсь з великих хорольських власників і українофілів.
Цей свідомий і державко мислячий муж звернувся потім зі своєю "Рекордівською" справою і до німців, але без вислідів.
Цей епізод такий же характерний, як і епізод у Покровській Богачці, та з'ясовує у дрібних випадках це, хто, для чого і якої України собі тоді бажав.
"Рекорда", як потім читач побачить, ми мали шану приймати в полку в досить таки цікавих умовах.
Стали зголошуватись всякі добровольці та інші особи з ріжними скаргами.
Нарешті прибігло трьох дуже схвильованих добродіїв, що заявили себе представниками українських соціял-революціонерів і соціял-демократів та в дуже обережній формі завважили, що ми, на їх думку, можемо скомпромітувати українську владу, бо до них дійшли чутки про виконування розстрілів, між іншим одного на вулиці. Очевидячки, це відносилось до випадку зі збройним опором грабіжників.
Вони нарікали, що населення втомилося від безправ'я та насильств і що тільки бувший командант Центральної Ради, якого замордовано, вводив правний порядок – а тут, коли ще непоховані трупи під тюрмою, знову почались розстріли...
Довелося впорядкувати в полку нову немилу установу "Воєнно-полевий суд", бо не можна було лишати безкарними вчинки не лише чужих, а й тих "своїх", які пристали до полку не з метою боротьби за волю України... Не можна було лишати не знищивши те людське шумовиння, з яким однаково мусіла боротись кожна влада, та ще в часах революційних, коли нема ні часу, ні змоги вжити заходів довгих і коштовних, щоб направити зіпсовану обставинами людину, заховуючи їй життя і зробивши її корисною для загалу.
Отже, використавши те, що в полку були правники з повною високою освітою, зорганізовано полевий суд – оригінальний, бо природньо у військових частинах в таких судах засідають самі лише вояки з психольоґією не суддів, а месників.
Щоби заспокоїти прибувших громадян, відправлено їх в кімнату, де якраз відбувалася судова росправа не над чужими грабіжниками, з якими ми вже покінчили всі розрахунки, а над своїм гайдамакою, який не так давно пристав до полку і допустився грабунку та насилля над безбройними мешканцями і був пійманий на гарячому вчинку.
По закінченню суду, що виніс обвинуваченому смертний присуд, вернули представники партій цілком заспокоєні та заявили, що вони тепер бачать, що це дійсно правний порядок хоч і суворий та недемократичний, бо їх партії є проти смертної кари.
Я запропонував цим представникам партій висилати своїх людей на всі засідання мого доразового суду, для контролі присудів і діловодства, щоби наочно переконалися, що в нас немає ніякого катування людей.
Крім того, я сказав, що погоджуюся не затверджувати ніякого смертного присуду, якщо вони приймуть на себе відповідальність ізольовання та зроблення нешкідливим цього елементу якимсь іншим способом.
Від обидвох цих пропозицій вони відмовились: від першої тому, що вони не можуть узяти на партію відвічальности за смертні присуди, а від другої тому, що вони не можуть дати такої запоруки і не можуть наражувати співгромадян на ексцеси.
Отже, значиться: вирвіть, добродію, бур'ян, але крий Господи нас до нічого не вмішуйте... а з такою чинностю далеко не поїдеш.
Коло четвертої години викликано мене на стацію Хорол до ґенерала Едлєр фон Донау.
Поїхав я з невеличким почотом, до якого навмисно взяв декількох хлопців, що вміли по німецьки.
У помешканню стації зустрів мене поважний сивий вже, трохи більш середнього росту генерал, якому я доклав про цілу ситуацію та свої предположення на далі. Зокрема, цікавив його стан на східньому березі Хоролу, видко, дуже непокоївся питанням про можність збройного опору з боку населення. Доклав я йому і відомости про те, що від сторони Веселого Подолу готується випад, але до цього докладу поставився він з великим недовір'ям, що я маю надто точні відомости. Тоді я попросив його, щоб підождав ласкаво до 5-ої год. і як до того часу нічо важного не трапиться, тоді може робити висновки про правдивість моїх звідомлень. Ми знаємо трохи більше ніж вони, чужинці, бо воюємо в своїй країні, причому подав я як приклад подію з його кінною стежою, яку перетріпано на лівому березі Хоролу тому, що її командант не числився з нашими попередженнями.
Потім ми вирішили обмінятися зв'язковими. Зараз же відокремив я двох гайдамаків зі старшиною, які як справні вояки зголосилися німецькою мовою та німецькими військовими висловами у начальника штабу.
Обличчя старого вояки заясніло і він сказав мені, що вже знає з німецьких звітів, що має до діла з хоробрим і рішучим українським відділом, але не знав, що має до діла ще й з доброю муштровою частиною та спитав мене про мої кваліфікації. Довідавшись, що я старшина ґенштабу, пробурмотів "ну зрозуміло" та звернувся до своїх штабовців із запитанням, хто зголошується зв'язковим до української кінноти. Першим вискочив якийсь гарненький, ще безусий "ляйтнант", якого генерал Едлєр фон Донау представив мені як князя Гессенського, "родича Вашої імператриці". Я дуже вічливенько доклав його ексцелєнції, що хоч дійсно "принцеса" Аліса Гессенська була колись імператрицею тої армії, де я давніше служив, але Україна ніколи не мала своїх імператорів, а тому мене, як українського команданта, не обов'язує ніяка російська спадщина...
Мою заяву вислухав у мертвій напруженій тишині цілий штаб і вона викликала швидкий обмін поглядів. Очевидячки, над такими питанями вже дебатували.
Ґенерал Едлєр фон Донау сказав мені на те, що дійсно українська проблема мало зрозуміла для їхнього війська та просив берегти "ляйтнанта", бо він та його рід користується в них великою повагою.
Ми посідали на коней та поїхали до міста Хоролу, причому мій почот зменшився на трьох гайдамаків, але замість того безпосередньо за мною їхав поруч із гайдамацьким четарем "прінц" Гессенський у важкім шеломі на голові, а поміж гайдамаками темно сіро-синіми плямами відокремлювались німецькі кавалеристи та стерчали із їдучого гуртка два сталеві списи.
Не вспіли ми ще доїхати до перших будинків Хоролу, як позаду нас, у південно-західньому напрямку заревіли гармати. Я спокійно показав німецькому зв'язковому годинник: була 5-та год. 32 хв.
За кілька хвилин як відгомін до цих згуків заторохкотіла крісова пальба зі сходу, від сторони моста через Хорол. Бій, який почався на півдні, мало мене обходив, бо там мали орудувати німці, але на мості це вже наша справа, а тому, не заїзжаючи вже до постою штабу, ми просто пігнали до моста.
По дорозі, на вулицях, вже ладналися гайдамаки, сідлаючи коней.
Обсаду міста держить перша сотня зі скорострілами і в моменті нашого прибуття Андрієнко вже привів туди у поміч другу сотню, тому обидві сотні вже пройшли довгу греблю коло моста та вибивали вже когось із країв ліса на східньому березі річки Хорол, оперуючи "комбінованим боєм", тобто ґрупами герцьовників, які то переїздили кінно в намічених напрямках, то злізали з коней і вогнем промощували собі дальшу дорогу.
Роскинені групи кінноти швидко переносилися з місця на місце, охвачуючи гайок із півдня, та стріляниною допомагаючи одна одній все то далі посуватись вперед і на зади ворога в тій неширокій смузі, що була між болотистим берегом річки та гайком. Гай шумів клекотом відголосу стрілів, які гулко гупали в густих берізках, що білілися на теміні старезних дубів. Рої куль то злісно шипячи, то жалібно плачучи проносяться від гаю до річки, піднімаючи на її поверхні брумки, а заходяче сонце, граючись на зброї і на цих брумках на воді, осліплює сердитий гайок, наскрізь пронизуючи його сяйвом.
Мальовнича картина, яку рідко можна побачити на сучасних похмурних і порожніх полях боїв.
На нашого гостя "ляйтнанта" це впливає як весняне тепло на лошатко і він починає жалібно просити в мене дозволу приєднатися до одної з груп герцьовників і дати йому на це кріс.