Доріжка повертає поміж широко в безладі роскиненими хатами в долину до яру. Де-не-де великі плахти нестопленого снігу вкривають яр і доріжку.
Злізають гайдамаки з коней, спускаються в долину, прив'язують коней та виходять знову на гору і на руках спускають гарматки, набойові скриньки і скоростріли.
Між тим селяни з Мачухів стукають до хат і швидко місцеві спішать з допомогою при спусканню гарматок. А вітер гуде і з плачем несеться яром, ніби стогін необчисленої юрби, яку жене кудись тяжка недоля; як відголос цих згуків чую, як співають притишену, півголосом пісню: "Облягає москаль січу, таборами стали"... Це не витримали скорострільці при тому кулеметі, де був Божко.
Йдемо деякий час низом яром, куди протікає потік, і, як почало сіріти, знову підходимо в гору, вилазимо з яру і провідник селянин каже: "Звідси вдень вже і Полтаву видко".
Полк підтягається, впорядковується, вперед йдуть нові стежі, а вітер збиває в чорну хмару всі хмари, що ніс із заходу, і ця хмара як непрозора завіса стоїть на східньому краї неба, не даючи змоги виглянути сонцю, яке лишень червонить окремі білі вже хмаринки, що ще не перелетіли через Ворсклу і поспішають над нашими головами, химерно граючи красками. "Далебі як привиди" – відзивається потихо десь коло мене Андрієнко. "На тому березі, певно, дощ із градом", – каже селянин з Мачухів.
Ідемо хутко трухцем та на чорному тлі хмари, перерізаної білими пасмами падаючого снігу, починають малюватися білі будинки Полтави, сілюети фабричних коминів і бані далеких церков.
На широкому шляху, що підходить до Полтави з півдня по слабо похилій рівній височині, бачимо якийсь кінний відділ 20-30 їздців, що поспішає під охороною стеж. По списах та красці одягу, що можна відріжнити в далекогляді, це німці.
Ще приспішуємо біг та виїздимо на широку вулицю, продовження широкого шляху, а німецький загін спиняється, очевидячки не знаючи, що ми за одні.
Коли ми опинилися між швидко поспішаючими назустріч нам будинками, сонце перемогло нарешті чорну хмару і засвітило ясно та, ніби вітаючи його, затріскотіли скоростріли десь за Полтавою, де ми залишили 3. сотню та "Партизана". Скорострільне торохтіння швидко посувалося зі заходу на схід. Нема сумніву, що це стріляє на ходу "Партизан", а за хвильку поодинокі гарматні стріли почали йому акомпаніювати.
Густі ж стовпи чорного диму раптом піднялися з боку водонапорної вижки, що малювалась високою баштою на небі за домами Полтави – це підпалено деревляний міст на шляху та ніби для звернення загальної уваги на цей прояв вимог війни загув грубий гук вибуху і стоголосим відгомоном прокотився поміж будинками Полтави та, змовкаючи гуркотом, завмер десь на тому березі Ворскли.
Трохи спізнилися ми, очевидячки мостів не врятували.
Висилаю першу сотню з наказом зв'язатися з 3. сотнею та вичистити місто від непоспівших вийти російських військ. Обидві сотні дістають наказ, щоб не зачіпали "Червоних Козаків" і намагалися перетягнути на наш бік.
Решта полку повертає в першу широку вулицю направо та через невеличкий час спиняється перед будинком "Інституту благородних дівиць" – (дівоча шляхетська школа). – З Алмазовим виїздимо в сад біля цього будинку та бачимо раптом чудову картину: лівий східний, низький беріг Ворскли видко далеко-далеко. Він обмежений спускаючоюся стіною чорної хмари і вкритий групами сіл та лісів, що в далині видаються якимись купами кущів, між цими групами, прорізуючи їх, тягнеться, зникаючи десь далеко, залізничий шлях, один на північний схід – на Харків, другий на південний схід – на Конград-Лозову. По цих залізничих шляхах, різко біліючи своїми димами на чорній хмарі, йде потяг за потягом і на південь і на північ, а на стації Полтава Харківська, що видніє зараз за горіючим мостом, як мурашок у муравлиську – людей, коней, возів з паротягами на поготівлю, що визирають одні на південь, другі на північ.
Чорний дим бухає з горіючого моста і стелиться по Ворсклі, обмежуючи цілу картину.
Позаду в місті припинилося вже веселе тріскотіння скорострілів і тільки десь із півночі чути ще крісову стрілянину.
– "Пане отамане, дозвольте!" – жалібно просить Алмазів, показуючи рукою на той беріг Ворскли. – "Добре, – кажу я, – по стації та по залізничім торі на південь, хай щастить!".
Той повертає коня, перескакує через якісь кльомби і за хвильку в широко відчинених воротах саду замість чепурних рядочків "благородних дівиць" у білих фартушках виїздять гайдамацькі гармати та висувають свої дула в отвори, які повибивано в деревляних плотах садочка, що звернені в сторону Ворскли..
Друга та четверта сотня під загальною орудою Андрієнка йдуть шукати з'їзду у долину Ворскли, щоби крісовим вогнем попросити москалів, щоб ласкаві були залишити для нашої піхоти дещо возів і паротягів.
Дивна зміна судьби... Чи думав я коли, як вчив в Академії Ґенерального Штабу в Петербурзі Полтавську операцію Петра І., що буду колись з тих самих горбів, із яких Запорожці під рукою Костя Гордієнка, не маючи амуніції, лише безсило грозили пястуками, спрямовувати Запоріжські Гордієнківські гармати, скоростріли та кріси і на те місто, де колись був табор царя Петра І. і де тепер теж копошаться юрби московських військ.
"Геть, геть", – сердяться гарматки і сиплять оловяним градом з білих хмаринок, які пливуть над стацією. "Бух"... і чорний стовп вибуху підкидає шини коло містка. На стації метушня, якийсь потяг починає швидко тікати на північ і в його профілі пізнаємо "Заамурця". "До побачення..." – сміються наші гармати і посилають подарунок за подарунком на той бік.
Голос наших гарматок викликає відгук і якісь російські батерії, дві легких і одна важка, починають блискати поміж селами і лісками і горою виють стрільна і падуть кудись у яр, де, на їх думку, мусять стояти гармати, і рвуться шрапнелі над водонапорною баштою, де очевидячки сподіваються, що там наш артилерійський зорець.
Низом зелено-сірою долиною Ворскли починає посуватися широка лава повіваючих шликів, але московські гармати та завірюха стрілянини, що зірвалась від стації, примушує наших прилягти до землі та посуватись вперед перебіжками. Невірно спрямовані кулі починають плакати в повітрі над інститутом.
Голос наших гарматок дає хоч приблизно знак, куди подавати звідомлення. Третя сотня доносить, що заняла північ міста та шле "Партизана" стріляти по Полтаві-Харківській. Ворог утік і тільки біля залізничого моста держиться ще невеличка купка, з якою змагаються наші.
Перша сотня, що знайшла зв'язок з третьою на шляху, знищивши якісь дві ворожі групи, які грабували склад горілок та пошту, доносить, що "Червоні Козаки" залишилися в касарнях-будинку семінарії, та оголосили, що визнають уряд Центральної Ради, що вже зібралось місцеве самоврядування та просить інструкцій від команданта українських військ, не то, що в Хоролі.
Одночасно під'їздить командант німецької сотні з бригади Едлєра фон Донау та голосить, що це передова сотня бригади і просить наказу від команданта української кінноти.
Німці дістають наказ наступати в напрямку горіючого мосту з тим, щоби взяли під крісовий вогонь Полтаву-Харківську та допомогти нашій 2-ій та 4-тій сотні. Третя сотня має продовжувати наступ на ворога, що залишився біля залізничого моста, та знайти контакт з нашою піхотою; "Партизан" піддержати німців; перша сотня продовжувати стежити кінними стежами по мості, але не менше пів сотні мати в запасі. В будинку місцевого самоврядування Командант Червоних Козаків дістав наказ явитись до цього ж будинку в моє роспорядження та вислати людей для зв'язку, відділ телефоністів – заняти централю телефонів і знайти получення з ким можна. Штаб переходить до місцевого самоврядування, місце команданта полку буде відоме в штабі.
Під розгорівшийся бій іде штаб до місцевого самоврядування. Місцеве самоврядування все в зборі. Голова його коротенько витає представників рідної армії і зараз же ставить питання, чи ми будемо продовжувати традицію, яку залишили по собі "Червоні Козаки" та перебуваючий тут деякий час член Центральної Ради Неронович, тобто протиділання самочинним розстрілам і вчинкам непідпорядкованим воєнним законам чи навпаки – підемо шляхами московських большевиків, у яких усе було самочинним. Розмова далека від хорольської, – тут балакає справжній господар міста.