Не знаю, як інші частини, але ми охоче підпорядкувались цій вимозі, бо вона знимала з нас частину відповідальности у недоцільності чи перебільшенні вимог.
Дуже цікаво було порівняти відношення населення до нас тут, у Полтаві, з тим, шо бачили ми в Києві, Лубнах і Хоролі.
Цей "Кадетський Корпус", який, докладаючи до нього мірило Києва, мусів був би ужити всіх заходів, щоби нас не пустити, не лиш відчинив нам двері до своїх службових помешкань, але й до гостинної салі наставників тієї юнацької школи, де щиро угощувано гордієнківських старшин і де ми, на велике наше здивування, почули промови не лише українською мовою, але й про українське визволення та про українську самостійність. Ці наставники, а більшість із них балакала по російськи та признавалася до росіян, не виявили до нас ніякої ворожнечі, навпаки деякі із них заявили, що тільки під час панування тут большевиків навчилися розуміти ріжницю між психольоґією російського та українського вояка і як інтелігентні люде цінять вище останнього, бо дійсно т. зв. "червоне козацтво" було головно тим чинником, що вдержував лад у місті, а ті з большевиків, які признавалися до українства, були більш терпимими щодо місцевого населення. Цікаво, що "Кадетського Корпусу", де був чималий відсоток шляхетських дітей і тому числився гніздом контрреволюції, не займав ніхто, а тому юнаки, яких жовтнева революція захопила в мурах корпусу, не лише залишилися в корпусі для продовжування навчання, але й виховувались попередніми наставниками на старшин, але якої армії? Це питання для мене особисто залишилося досі невирішеним.
Ці юнаки в чорних одностроях, але без барчиків (еполєтів), які також зняла із них революція, юрбами бігали коло гайдамацтва, слухаючи із захопленням їхніх розмов, оповідань та пісень і розширеними очима дивлячись на суворі обличча та на голені з оселедцями голови. (Мода на оселедці, яка перекинулась до нас від Слобожанського Гайдамацького Коша в Полтаві (1), стала вже такою міцною, що перетворилася майже в традицію, так що погодилися з нею навіть ті, хто з цеї моди раніше кепкував).
Цікаво, скільки було тих 10 до 17 літних хлопців, яким ці переживання так запали в душу, що штурхнули їх на шлях чи то "жовтоблакитної контрреволюції", чи то "большевизму другого розряду", чи то "мазепинщіни і сепаратизму", чи то "Шумскізму" та "шовіністичних ухилів", як звуть цей шлях його вороги, – ріжних напрямків, приноровлюючи ці назви до ріжних груп суспільства.
Поза межами "Кадетського Корпусу", з яким, річ ясна, ми найбільше мали стичности, можна теж було помітити загально прихильніше відношення, як у Києві, що у великій мірі залежало від самої поведінки українських військ. Свідоме українське громадянство зустрічало нас щиро, із бажанням допомогти нам, але зараз же ховалося в закутки, коли почуло від українського вояка – російську мову, або спостерігало прикмети давнього російського офіцерства. Навпаки деякі верстви російського чи "малоросійського" населення Полтави просто розцвітали, чуючи з уст українського вояка "общепонятну" мову; вони змінювали похмурий вигляд обличча на радісний та починали розмову про "спасєніє атєчества" від "большевікоф" чи навіть від "соціялістоф".
Щодо робітничих верств населення Полтави, то їх відношення до нас було різноманітне, залежно від національних та соціяльних моментів; деякі з них помагали нам в праці при оборудуванні переправ, готовили одяги, тільки нарікали, що в українських військах ще доволі багато давньої "офіцерні", і це були ті, що розбалакували по українськи; інші лише позирали на нас похмуро, а з їхніх випадкових уривистих речень почувалося правдиву ненависть, і це були москалі.
Українці, що їх закликано до пошиття одностроїв для полку, спершу налякались, але побувши з нами та побалакавши, заспокоїлися і почали ділитися своїми сумнівами та вражіннями. Ці дрібні ремісники були найбільш зацікавлені можливістю заробітків по нових українських установах, тішилися тим, що нова українська армія потрібуватиме нових фасонів одягу, що з українською владою прийдуть певно і нові фасони одностроїв для урядовців і будуть заробітки.
Полтава дала нам також і нові поповнення: прийшли селяни, переважно "середняки", по сучасній термінольоґії, з с. Мачух та ще двох сіл із околиць Полтави, які були з Мачухою в органічному зв'язку; ці нові елементи підсилили головну базу полку 2. сотню та кулеметчиків, а частинно збільшили кадри 4. сотні; потім з'явилося перших, за все існування полку, 12 галичан з воєнно-полонених драґунів австрійської армії, яких привів старшина не кавалерист. Тому, що був це дуже свідомий елемент, то розділив я їх по сотнях, а того старшину залишив у штабі. Цікаве, що цей старшина зголосився був зі своїм відділом у штабі дивізії, але там їх не принято під тим претекстом, що не можна приймати воєнно-зобов'язаних союзної армії. За галичанами з'явилися ще два кубанські козаки, які лікувалися у місцевій лікарні та попали до тої ж 2-ої сотні; при кінці прибули ще й "червоні козаки". Цю частину наказом отамана Натіїва розформовано та приділено до піших частин, бо мовляв, вони "ненадійні". Це обурило декого з козаків, і вони розійшлися домів, а дехто приєднався до нас.
У Полтаві мали ми нагоду побачити близько біля себе нашу піхоту, з якою ми розсталися в дійсності ще в Житомирі, бо у Києві стояли ми оподалік і пізніше, під час боїв, вже майже не зустрічались.
Полки дуже збільшилися, та не лише їх зовнішній, але, на жаль, і внутрішній вид змінився. Принціп найманщини та появи "охочекомонних" зробили своє.
Німці, які вийшли з нами, розмістили свою кінноту поза містом, а їх піхота, що з'явилася з двохденним запізненням, якось мало показувалась на вулицях і тому видавалось, що в місті повно тільки українських військ. Проте було помітне серед місцевого населення доволі нетепле відношення до німців, яке виявилось у настирливому і часто підкресленому задоволенні вимог українців перед німцями.
Прийшовши до Полтави, німці зі всею питомою їм енергією взялися до будови моста та до направи залізниці. Але деревляний міст згорів до решти, так що з води ледви визирали на 1/4-1/2 метра обгорілі палі, на яких нічого поставити не можна було, а вода у Ворсклі під весну стояла високо. Залізничий міст теж був доволі розбитий і праця посувалася помалу. Отаман Натіїв дуже непокоївся, що ворог зможе вивезти чи знищити великі склади вибухового майна, стрілен, набоїв, світляних ракет і т. інш., які були в Селещині та Карлівці. Туди було звезене майно з колишнього румунського фронту. До того побоювалися в штабі дивізії, що перерва в переслідуванні дасть можливість большевикам впорядкувати свої війська, підвезти допомогу та поставити сильний опір в Донецькому угільному басейні, який не тільки складом населення, а також структурою місцевости та добре розвиненою сіткою залізниць дуже надавався до впертої оборони. Отже, тому дістали Гордієнківці наказ шукати можности перейти Ворсклу та якнайскорше вирушити далі. Наказ прийшов третього квітня ранком і зараз же виїхали наші стежі над Ворсклу. Вода в ній все прибувала, проносячись рвучко жовтою, каламутною, широкою смугою між вохкими, зеленіючими, низькими берегами, по яких не завжди було можна до води доїхати. Після цілого дня пошукувань врешті стежі найшли недалечко гирлатого потічка чи невеличкої річки, що впадала зі сходу у Ворсклу понизче Дівочого Інституту, місце, де обидва береги були настільки сухі, що давали доступ до води. На цьому місці наш зв'язковий відділ, перетворившись у інжінірів, почав лаштувати переправу. Назбірали бочок, дощок, два грубі шнури і до вечера того ж 3-го квітня через Ворсклу вже ходили два примітивні пороми, з яких кожний міг відразу перевезти або гірську гарматку, або навантажений віз, або 3-ох вершників з кіньми. Ненадійна переправа, але іншої знайти було годі. Все же перейти Ворсклу таким способом було скорше, як чекати черги в переїзді ешелонами через залізничний міст, який обіцяли поправити 4-го вранці.
Вечером зголосив я отаманові Натіїву, що ми готові почати переправу. Він хотів знову влаштувати перегляд, та це заняло би багато часу, а до того у гайдамацтва була нехіть до переглядів взагалі, а до отамана Натіїва зокрема; з ним була, під час перебування в Полтаві, низка непорозумінь, головно з приводу віддавання пошани, яку хотіли в штабі дивізії відновити у формі ставання "во фронт", яку гайдамацтво уважало для себе понижуючою, а також з приводу розформування "червоних козаків", що більшість гайдамаків уважала повною несправедливістю. Тому то, висуваючи перший претекст, вдалося виминути загальний перегляд, обмежившись лише до цього, що сотні, йдучи на переправу, пройдуть попри помешкання штабу.