Під час цих пертрактацій передав мені отаман Натіїв, що 4-го вечером має відбутися святочна вечеря та баль для німецьких та українських старшин, заініціований нашим штабом, у якім мають приняти участь також і представники місцевого самоврядування.
Отаман Натіїв висловив рішуче побажання, щоби командір Гордієнківців бодай з групою старшин узяв у цьому балі участь, репрезентуючи українську кінноту. Того, що ми вечером мали вже бути на тому березі Ворскли, не взято під увагу.
Ранком 2-го почали ми переправу, яка йшла дуже зпровола, бо в полку було чимало таких коней, які не звикли до цього – вони щойно недавно вишколювалися й тому не дуже вірили своїм їздцям, з якими ще не зжилися, так що довелося з деякими кіньми ставити поруч вже бувалих фронтових, наприклад, моя кобила їздила туди то сюди декілька разів.
Після переправи останнього воза та влаштування полку на тому березі, поїхав я з 4-ма старшинами та 5-ма гайдамаками як коноводами – всі вже в нових одностроях та "чубаті" з добре вирослими оселедцями – у Полтаву на вечерю та баль.
Природньо, що ми спізнилися, і коли під'їхали до чудового, в українському стилі, будинку полтавського ґуберніяльного земства, то з нього вже гуділа дута німецька орхестра, а всі вікна ясно горіли, являючись контрастом до ледви освічених селянських хат, в яких недоставало нафти і які ледви майоріли, вкриті серпанком там, на східньому березі Ворскли, де залишалось гайдамацтво, готуючись на ранок в похід, а може, і у бій.
Ось ми вже у великій салі другого поверху, де за довгими столами позасідали старшини, переважно німці, що зразу кидається у вічі, бо наші тільки де-не-де розкинуті між ними.
На почеснім місці отаман Натіїв, коло нього з одного боку якийсь поважного вигляду німецький генерал, з другого – знайома проблискуюча сивиною постать Едлєр фон Донау, далі команда дивізії у суміш зі старшими ранґою німцями. Проти Натіїва Болбочан і Козма, які очевидячки є господарами цілої вечері, бо управляють прислугою, вітають та припрошують. А ось і представники місцевого населення та "бомонду", – невеличка ґрупа цивільних, що різко відокремлюється своїми чорними одягами, сидячи якось купою посередині одної з довгих кімнат. Між ними є вільні стільці. Серед них здивовано помічаю декілька жінок, з яких дві в прегарних українських одягах.
Йдемо орчиком у п'ятеро люда попри столи крізь цілу салю привітатися з Натіївом, та звертаємо увагу німців своєрідним одностроєм, пятю голеними головами і чотирма однотипними оселедцями – решта нашої старшини – переважно з Республіканського полку, вдягнуті хто у віщо, головно в звичайних френчах російського зразку та закраски.
По дорозі бачу, що хтось з "музикального кінця" (місце, де сидять молодші старшини) махає рукою на знак привітання, а це вже мовляв "свої" – принц Гесенський та молодші старшини тієї сотні, яку потурбував Бас і яка була підпорядкована нам під час бою в Полтаві. Наші відповідають і помічаю, що решта німецьких старшин, зокрема з почесного краю, здивовано на це поглядають – значить "братерство зброї" з революційними військами...
Підходимо до Натіїва, вітаємось та вибачення просимо за спізнення, бо задержала переправа, яка вже закінчена, і весь полк з гарматою, лишень без панцирників та автомобілів, які все одно не пройдуть польовими шляхами, вже на тому березі. Звертаю увагу, що за фотелем незнайомого, поважного німецького генерала і за кріслом Едлер фон Донау стоять люди в сірих жупанах, подібних до одностроїв сірожупанців, але без відзнак, і нахиляючись перекладають їм розмову, яка ведеться.
Отаман Натіїв представляє мене от тому поважному німцеві як верховода української кінноти. Цей німець, то генерал фон дер Ґольц, молодший командір того відділу, що увійшов до Полтави, і сам кавалерист. Він каже, що дивується нашій сміливості переходити через річку, не маючи за собою надійних переправ, розпитує, як виконана переправа, та все додає: сміливо, неметодично, по партизанськи, зокрема, дивується, коли довідався, що перейшло понад 500 шабель, не числячи обслуги кулеметів та гармат і пішаків на возах, значиться разом понад 900 люда (так виріс полк від Лубен і Хоролу більше чим втричі, а від набігу на Бровки більше як в 10 разів).
Представляє мене отаман Натіїв і Едлєр фон Донау, але цей каже, посміхаючись: "Ми більше чим знайомі, це той, кому я подарував свою бойову шаблю та від якого дістав цей подарунок, що піде правдоподібно зі мною і на мойому останньому шляху, – командір того полку, про який я Вам докладав", – пояснює він фон дер Ґольцеві.
Під час тих розмов почуваю на собі чийсь впертий погляд. Піднімаю очі та бачу, як із-за стола усміхається до мене своїми золотими зубами та поблискує моноклем на веселому обличчу майор фон Дангоф, який вже в полковничих барчиках (еполетах) сидить тут як приділений до штабу фон дер Ґольца.
Обмінюємось привітаннями, балакаючи через стіл, і фон Дангоф пояснює пану ґенералові, "що він зі мною знайомий ще з фронту світової війни, де ми стояли один проти одного майже рік – він у штабі групи генерала Войрша, а я як начальник штабу 7-ої Туркестанської стрілецької дивізії, та що він особисто познайомився зі мною тоді, коли йшли початки пертрактацій і коли я "робив із себе" рядового вояка, щоби не командувати російською частиною та не брати участі в російських пертрактаціях як відповідальний чинник. Це, каже він, "перший український старшина вищого ступіня, з яким я зустрівся в свойому житті".
Почувши це, генерал фон дер Ґольц сказав мені, що він радо зі мною побалакає по вечері, бо надіється, що я йому дещо висвітлю.
Отаман Натіїв після цього сказав мені, що моє місце за почесним столом, але він непевний, чи воно вільне. Та я попросив не турбуватись, сказавши, що сяду зі своїми старшинами там, де будуть вільні місця, і пішов просто до "представників місцевого населення", бо з деким із них був уже знайомий. Це були переважно особи офіційні – члени "городської думи".
Ледви поспіли ми сісти, ледви налили нам по чарці якоїсь отруйної міцної мішанини фабрикації полковника Козми – начальника інжінірів дивізії, як тягнеться до мене через стіл з чаркою якийсь грубий, німецький майор від гармат та просить вибачити, що він стрільнув під Ромоданом-Лубнами зі своїх гармат декілька разів по моїх розстрільних: – "Знаєте, – весело пояснює він, – ні чорта у Вас не розбереш, всі в однакових одностроях, всі без відзнак, а що сталого фронту немає, насліпо стріляю; а то там Гордієнківці, у важкому стані, ось і бухнув по Гордієнківцях. Доннерветтер, камерад! ферцайген-зі – Гох ді україніше райтерай!" (2)...
Вечеря, як перша-ліпша військова вечеря старих часів: добре заглядають у чарки, музика гремить без перерви, бо дві орхестри, гамір, сміх, дотепи. Бідні цивільні сидять ні в тих ні в цих і дуже раді, що поміж ними є свої люди, з якими спокійно балакають, а тут ще і "хемікалія начальника інжінірів", щораз нова, щораз страшніша.
Врешті час на тости. Вітав гостей Натіїв по українськи, але так, що перекладчики за фон дер Ґольцом щось не дуже швидко перекладають – правдоподібно це галичани. По привітанні німецький гимн і німецькі старшини зовсім глушать оркестру гучним співом його. Відповідає фон дер Ґольц; кожне його речення, яке він виголошує твердим, командним голосом, зараз же чітко і звінко перекладає на українську мову перекладчик за його стільцем, безумовно, це галичанин по вимові. Фон дер Ґольц каже, що німецька армія прийшла сюди не як завойовник, а як друг і помічник, щоби навести порядок в краю зреволюціонованім, де поширилась анархія, щоб уговкати непідпорядковані елементи та облегчити українському народові впорядкування його вільної молодої держави по його власному бажанні. Тому німецька армія повна співчуття та підтримки всіх державнотворчих верств українського народу, який закликається на поміч праці німецької армії та тому народові, який вислав в дружню державу своє військо на допомогу. Хай не лякають вас пожертви на утримання того війська – це є росплата, забезпечене існування, хай лишень кожен виконає свій обов'язок і встане самостійна Україна, якій всі німці бажають багато добра і щасливої майбутности. Музика грає український гимн, який несміливо доспівують українські старшини.