Промовляє Болбочан, за яким дає стислий зміст його промови перекладчик фон дер Ґольца. В промові вітає Болбочан німецький народ, армію і їх верховода імператора – знову гимн і спів.
У відповідь промови німців та наших і т. д.
До мене підходить ад'ютант Натіїва, який каже, що пан отаман вважає, що я мушу сказати промову, бо мовляв незручно – більшість старшин від кінноти, а командір мовчить.
Що ж, як треба, то треба. Кличу свого старшину перекладчика, якому кажу перекладати теж по реченням і проголошую нічого не значучу промову про ролю кінноти, значіння в ній духа і т. д. та кінчаю вже по німецьки тим, що п'ю – "фір тапфере дайтше райтерай" (3).
Німецька братва кричить, і деякі з "тапфере" (4) атакують і промовця, і перекладчика своїми обіймами.
Врешті вечеря закінчилась, відсуваються столи, всі переходять до сусідньої кімнати, дехто добре вже під охотою. Має бути баль – але танцювати нема з ким і справа обмежується вальсом, який починає сам фон дер Ґольц, і мазуркою з Натіївом у першій парі.
Генерал фон дер Ґольц веде мене в одну з бічних кімнат і довго з'ясовує мені, що головним винуватцем війни та руїни Росії є Англія, що все зло від неї, а потім починає роспитувати мене про справу творення українського війська, про український рух і т. інше. Цікаві для пояснення дальших подій ці запити поважного та впливового тоді генерала. Він щиро говорив, що тоді, коли в німецьких таборах полонених почали творити українські війська, він числив цю акцію шкідливою з двох причин: по-перше, це протимонархічність цеї акції, бо, на його думку, можна боротись проти держави, а не проти форм її устрою, зокрема спираючись на "деструкційні" групи; по-друге, він уважав український сепаратизм військово-полонених лише східними хитрощами, щоби покращати свій матеріяльний стан, тому він і цікавий знати, чим викликано українське відокремлювання в російській армії, чи не є і воно з царини східних хитрощів. Так і здавалось, що він поставить справу руба та спитає: чи не стали ви українцями, щоби ми вас просто не завоювали, а прийшли ніби то покликані.
Дуже уважно роспитував про ті уґруповання російських старшин на Кавказі, про які лишень ходили чутки, та які німецькому командуванню і симпатичні як ґрупи, що стремлять до привернення правного ладу, і несимпатичні, як ті ґрупи, які є представниками протинімецької акції з боку Франції, а головно тої проклятої Англії, Бог би її покарав. Чи не вважаємо ми, українські команданти, доцільним якось переконати і ці ґрупи, щоби вони пішли виконувати свої "святі завдання" за допомогою німців, а не республиканської Франції чи зрадливого анґлійця.
Важко було щось довести інакше цьому воякові, який вирішив згори, що все порядне в Росії, а також на Україні, є проти революції, та що уся між цими ґрупами ріжниця є лишень в тому, з якою зовнішньою силою вони думають привернути "лад", з німецькою чи анґльо-французькою.
Мої пояснення ріжниць у соціяльній структурі народів українського та російського, з'ясування справжніх перводжерел українського незалежництва, не находять розуміння, та ґенерал кличе на допомогу двох штабовців, які беруть мене вже на формальний допит, аж записники повиймали. Страшно стає від цих спільників, які добачують в Україні та розуміють її лише як територіяльно-економічну цілість, а в Росії тільки простір, що затроєний "революційною анархією". У відповідях українського старшини шукають шляхів, як цю "отрую" витравити, і дещо тому здивовані, що цей старшина уважає революцію закономірним процесом та намагається переконати їх, що німцям цього процесу краще не зачіпати, бо лад на українській території заведеться сам від себе, якщо сили народніх мас будуть розв'язані від чужонаціональних впливів. Даремно навожу свій полк як приклад витвору цих сил. Відповідь одна: Ви старшина ген. штабу і лише Вам завдячує він своє обличча, не дивлячись на це, який його склад, хоча б в дійсності так, як ви кажете, він складався з революційних елементів. "Історія кінноти, це історія її вождів" – висловлює ґенерал фон дер Ґольц погляд, відомий ще з часів найманої ляндскнехтчини та вербункових військ. Ну, як йому доведеш, що коли б не було чудового матеріалу захоплених революційним запалом французьких рубак та горячих польських патріотів, то не було би ані ґеніяльного Мурата, хоча і мало тямущого, ані Самосієри.
Важко пояснювати соціяльні процеси такій авдиторії, хоча серед неї є і племінник творця "Фольк ім Ваффен" – фон дер Ґольц молодший.
Між тим із сусідньої кімнати чуємо замість нескладного гамору – пісню. Прислухуюсь, безумовно, українська: "Гей на горі там женці жнуть". Слова ніби теж українські, але щось невиразні.
"Підемо, подивимось, як молодь веселиться", – каже фон дер Ґольц... Пішли та бачимо, як група німецьких старшин сидить на кріслах та на столах, а перед ними Олекса Григоріїв диригує цим імпровізованим хором.
"А дивись, батьку, як українізуємо німців!" – каже Григоріїв, посміхаючись. "Покинь, Олексо, шкода пісні!" "Ні, хай співають та вчаться, ковінька їх матері! Зер шлехт – нох айнмаль!..." (5) "Кей! толіною, кей! целено-о-о-ю коцакі ітуть!"...
Олекса люто лається, поправляє, і хор починає так-сяк вирівнюватись, а фон дер Ґольц, із веселою посмішкою старшого, дивиться, як молодь веселиться.
Прошу отамана Натіїва відпустити мене. Треба їхать до своїх, на той беріг Ворскли, щоби хоч трохи поспати перед вимаршем. Та куди там! Навіть чути не хоче. Мовляв, незручно, коли німецькі старшини ще тут. Це вже така стара військова традиція. Що ж діяти! А німці попивають собі лікери та веселими очима дивляться, як гуляє молодь.
Вже стало сіріти, коли по полтавських порожних вулицях ішов дивний відділ. Попереду декілька старшин гайдамаків, а за ними дещо похитуючись німці. Перед німцями висока постать Олекси...
Дзвінко відбивається від стін, ніби мертвих будинків: "Кей! толіною, кей, целєно-о-о-ю коцакі ітуть".
Пригадується ота пісня, як то було в Києві, коли під час боротьби подавали ми нею гасло, що йдуть свої.
Погано чогось стає. І чого Олекса вигадав цю дурницю. Похмурі обличча гайдамацькі, ніби теж таке думають...
Та ось вже і долина Ворскли, повита туманом-мрякою – пофоркують гайдамацькі коні та здригаються, ніби тонуть. Німці кричать "гох" і залишаються з Олексою Григоріївом у Полтаві. Григоріїв мав покінчити з Корніяшем – господарем, всілякі термінові та безтермінові і позатермінові справоздання, яких вимагає штаб дивізії, та якнайскорше має надігнати нас з набором решти одностроїв.
Ось і наш перевіз через Ворсклу під охороною наших пішаків, ось і хати, села, де по клунях чути, як жують та похрупують коні, де ходять по вулицях гайдамацькі вартові, побрязкуючи зброєю і де на невеличкому майдані стоять візки та гармати під охороною.
Дома та самі! Як гарно...
II. На Конградському (Константиноградському) напрямку. Настрої місцевого населення, добровільна поміч села, підхід Слобідського Коша. Бої під Лозовою та Понятином
Ночі Гордієнківці не прогаяли. Стежі виявили, що Селещина вільна, та що варта коло складів майна дуже ненадійна, інакше кажучи, склади покинуті на божу волю. Стежі доносили, що дороги дуже розмочені дощами, так що коням буде важко, головно на першій половині шляху, який проходить низиною.
Коло села, де стояв полк, пихтів паротяг, що його направили наші зв'язкові. Вони же інжініри – уставили вже на ньому кулемет. Механік та ціла обслуга на тому паротязі була гайдамацька.
Розібравшись у донесеннях, вирішено цілому полкові рушати на Селещину тими шляхами, що йдуть на північний схід від залізниці, вони хоч і не кращі, але дають змогу в разі чого вільно маневрувати врозріз між Харківським напрямком, по якому мала вирушити ешелонами наша піхота, та Конградським, де йшли поки що самі Гордієнківці, але обіцяно було, що піде ще Дорошенківський полк, коли будуть для його зібрані ешелони. Командір Гордієнківського полку з пішаками, скільки умістилося на паротязі, та з відділом зв'язку мав виїхати на паротязі до ст. Селещина, щоби докладніше зорієнтуватись, а також впорядкувати охорону складів, схоронення яких для наших військ мало величезне значіння не лише на сьогодняшній день, але й на майбутнє.