А щодо гайдамацької маси, то вся вона була за народоправством, розуміючи під народом трудові його верстви.
Поки розбирались ми в настроях Слобожанців, наші стежі посувалися вперед, причому Слобідські йшли в напрямку на Барвінкове, а Гордієнківські на Павлоград. Десь коло 10-ої години рано прийшло донесення з фронту, знад річок Вел. та Малої Терновці, 10 кільометрів від Лозової, що на південному напрямку ворога не було, але стація Руднева занята анархістами.
Одночасно з цими відомостями з харківського напрямку приїхав до Лозової ешелон Дорошенківців під проводом полк. Загродського, а від Конграду прийшла Дорошенківська кінна сотня. Дорошенківці перебрали на себе охорону Лозової, звільнивши гайдамацькі частини.
Волох, як тільки довідався, що у Рудневі є анархісти, став настирливо проситись вперед, так що за пів години вже гнав зі своїм курінем потягом у той бік, а "чорні" та дві Гордієнківські сотні теж приготовилися до виступу.
Руднево заняли з наскоку, але ворог очевидячки спам'ятався, бо почав вводити в бій все нові та нові частини так, що незабаром готовляться до наступу і "чорні" і Гордієнківці. Аж до Лозової, знову таки з Харкова, під'їхав потяг, у якому два куріні німців та попереду нього бронепотяг. Довідавшись про бій під Рудневом, німці, не давши виїхати нашому ешелонові з "чорними", проскочили вперед, але за півтора години їх ешелон від'їхав назад, бо дістав тверду відсіч, а Волох зі своїми Червоними гайдамаками залишився, майже окружений большевиками, але все-таки держав ст. Руднево. На виручку пішли "чорні" та Гордієнківці, за ними спам'ятавшися і німці та до 3-ох годин Волоха виручили, причому чимало Червоних гайдамаків поранено та побито, і сам Волох був ранений в руку та ще багнетом. Дальший наступ на Барвінкове спинено наказом Натіїва, що Гордієнківці мусять бути витягнуті з бою і стояти в поготівлю для посадження в ешелон, щоби їхати на південь, та що в цій операції полк підлягатиме комендантові Республиканців полковникові Болбочанові, від якого я маю дістати певніші вказівки. Йому чогось підпорядковувати мене не вагаються, а він такий же "кріґсофіцер" (1), як і всі інші, крім звичайно старших ранґ штабу Натіїва – полковника Сікевича, Алмазова і мене.
Шкода розставатися зі Слобожанцями, яких бойові і товариські властивости я зумів вже оцінити, але добре, що західний напрямок доручають Сікевичові, підпорядковуючи йому Дорошенківців. Цей раду дасть.
Пишу цілком щиро донесення до штабу дивізії, висилаючи копію і Генеральному секретареві Жуківському про те, що вважаю полк Слобідських гайдамаків надзвичайно видатною та бойово-карною частиною, а тому сама думка про його розформовання є шкідливою, а також небажані зміни в його командному складі.
Одночасно ще вечером дня 10-го післав я накази в Карлівку та Конград, прискорити доформування та долучити до полку всі вже готові частини, зокрема приєднатися "смертникам". Корніяшеві у Полтаву даю наказ їхати з господарською частиною до нас через Харків, туди спрямувати і автовідділ, але вважати, щоби він дорогою до когось не "прив'язався". Таким робом підтягаємо все, що можна, щоби у цю нову операцію вступити в якнайбільшому складі.
Використовуючи те, що Дорошенківці та німці заступили усю охорону у Лозовій, що з полку знята відповідальність за західний напрямок, стягаю все в район Панютина, щоби провести сяку-таку муштру, вдягти тих, хто ще не вдягнутий, направити наряд на коней і т.д.
Легко сказати, скоро вже повний місяць в безпереривному русі і то в боях, коли не числити двохдневної перерви у Полтаві; за цей час горячкове формування в поході і ніякої можливости не то якогось вишколу, а доброго ознайомлення командного складу з людьми та людей з кіньми.
День 11-го дано на відпочинок і переґруповання, а 12-ий призначено на вправи одинцем по сотнях – володіння конем, шаблею тощо.
20-го (2) вечером викликав мене до Лозової командант 2-го Запоріжського полку полковник Болбочан, який приїхав туди з першим своїм ешелоном. Його полк також виріс за цей час, так що аж потрібував двох ешелонів, щоправда, в цих ешелонах надто було багато особових возів і надто багато старшин без призначення.
Полковник Болбочан переказав мені, що ми їдемо на Крим, але про це ніхто, крім мене, не повинен знати, а чому їдемо на Крим, відомо йому, полковникові Болбочанові, а моїм завданням є навантажити полк, їхати слідом за його ешелонами, притому держати з ним тісний зв'язок всіма засобами. Біда з цими неофітами військової справи – ну, хоч би будь-яку орієнтацію подав, а то, як зв'язок обірветься, що тоді?
Питає мене, скільки потрібно мені ешелонів – відповідаю, що найменше чотири і всі з вантажних возів, особових непотрібно. Він трохи здивований цією цифрою, але доводиться пояснити, що в мене головне це коні; коні та коні, а їх не всадиш більше як 8 до воза. Та ще треба і возів для людей, та ще спеціального додання возів для коней.
Обіцяно надіслати необхідні вози і 2-ий Запоріжський полк погуркотів собі далі на південь.
12-го квітня подали перший ешелон з Харкова і – радість: на ньому поважно похитуються наші "Пежо" і потрясає своїма башенками "Партизан", а коло них притулились мотоциклі. Але що ж це? їх вже дванадцять – добре, але добряга Корніяш застряг у Харкові лише з муніційними возами й при автовідділі.
Вечером 13-го підійшло все готове: прийшли до Алмазова дві гарматки новісенькі, поблискуючи фарбою, не то що заслужені старі з-під Лубнів і Ромодану, на яких стільки вищербинок від куль, що вони подібні на вісповате обличча; при цих двох гарматках і кулеметна чета "Максима" для власного прикриття.
У цій другій четі, як і в першій, лише 6 старшин, решта козаки з досвідчених фронтових гармашів, ледви не кожний може бути за підстаршину. Люди в батерії могутні, так що аж страх збірає, щоби часом не попасти в їх руки.
За свої 20 років чинної служби у війську це другий раз у житті бачив я таку батерію. Перша була 3-тя кінно Гвардійська, куди вибирали щороку 15 до 20 хлопців з півторатисячного укомплектування 3-тої гвардійської дивізії. Але мушу зазначити, що національний склад цеї першої батерії, звичайно козаків, був такий, що якби він був у ній під час революції, то вона просто перейшла би в українську армію. Одним лише відріжнялась гайдамацька артилерія, а саме ініціятивою цілого її складу, як в бою, так і поза боєм.
Прийшли також "смертники" в складі двохкулеметної команди "Максима" з більшою як треба обслугою та, очевидячки, щоби не псувати загального вигляду полку, в сірих, трохи від наших ясніших чемерках та шапках сивих з темно-блакітними шликами.
З Конграду підійшло 84 хлопців вже готових, наші же учні гайдамаки ще не здали всіх іспитів і мали дігнати полк, як підійдуть до них коні з Карлівки, де вже "Кінський запас" розгорнувся в повну сотню в 140 шабель. В Конграді теж ще прибули на поповнення селянські хлопці, що вийшли по приговорі сільських громад як якоїсь своєрідної мобілізації, тому там після виходу вже готових, залишилося ще понад 250 озброєних, але без коней, частинно без одягів, які мав їм довезти з Полтави наш господарчий відділ, що лишив там Корніяш разом з похідною півсотнею в силі 65 озброєних гайдамаків.
Упорядкувалась також похідна сотня і в Панютині головно для поповнення технічних наших відділів та артилерії, хоч був гарматний відділ і в Конграді, де залишився старшина артилерії, який мав підтягнути гарматку з тилових складів і влаштувати там навчання. В Панютині вже було зібраних понад сто людей. До того замислювали ми і свою сотню в Лубнах 110 люда так, що загалом в запіллю було людського запасу понад 500 чоловік, не рахуючи немуштрованих. Також упорядковано ремонтне кінське депо в Карлівці та одягове матеріяльне депо в Полтаві. Команду всієї цієї етапної лінії полку об'єднано в руках поважнішого старшини сотника 2 сотні Іваська, який мав свій осідок у Конграді та звідтам мусів координувати цілий наш етап.