Серед наших СС появились нові охотники. З їх приводу наші відношення з командою групи Вишиваного на якийсь час загострились. То була тяжка провина — дезерція! Що ж, одвічне право: "Запорожжя нікого не видає".
Трапився ще один цікавий випадок. Прийшов прощаться козак Юрко Монастирський, в… добре пошитій сукні, разом з своїм командиром сотні, а заразом нареченим Константиновим.
Була це Женя Монастирська, студентка Київського університету, рідною племінницею генерала Прісовського.
Обоє, щедро обдаровані, їхали кінчать вищу освіту. Обоє разом були під Крутами.
Багато вибуло найцінніших бойових товаришів. СС не покрили і половини од'їхавших.
Незабутньою подією був побут всім полком на острові Хортиці. Великим пароплавом, без зброї курені переправились через Дніпро і пішо пройшли коло 4-х кілометрів на найвище місто в голові острова.
Було запрошено кілько гостей, серед їх і Андрій. По дорозі затримувались коло історичних міст, як редут на Вошивій скелі, оборонні фортифікації першої Січі, видом на урочище Сагайдачного, Стовпи. Поясняли топографію і історію минулога переважно ми з Андрієм. На найвищому місті поставлено приготовлений гранітний пам'ятник з хрестом і одповідним написом. Дивились гості на кількатисячну групу наслідників колишньої козацької слави, і не одному блиснуло сльозою око.
Після короткого одпочинку польовий священик п.о. Микола Мошняга посвятив пам'ятник, одслужив молебень за закінчення боїв та панахиду за полеглих за волю тепер і колись. Оркестр грав одповідні мелодії, хор співав величаво.
Виголосили мови Болбочан, Оліфер і Андрій. То були хвилі глибокого скуплення, поваги, порушення душевних струн.
Наступили поминки. Наше постачання постаралось. Німці-колоністи, господарі Хортиці, тоже несподівано привезли пару возів молока, масла, ковбас, хліба. їли і пили хто що хотів і скілько хотів. Довго, до вечора тяглись поминки під музику і спів. Як довга і широка Україна, знайшлись тут представники всіх земель: Київщини, Полтавщини, Харківщини, Запорожжя, Волині, Поділля, Полісся, Бессарабії, з-над Дністра. Каждому запали в душу ці хвилі як символ соборності України. Пороблено пам'яткові фотографічні знімки. Од'їхав штаб і гості. Вечором перевозились дубами назад. З п. полковником Кондратюком сліділи за переправою. Було трохи клопоту з небожатами СС. Мали слабі голови. Трапив- ся випадок, котрий став для мене пересторогою назавше.
Вечорами я любив бувать в товаристві Галі в парку, на концерті, в театрі. Часом когось Галя приводила з подруг, а я — з колег. Часто такою групкою ходили на вечерю в ресторан або клуб. Сестриці це дуже подобалось і імпонувало, а мені хотілось зробить їй приємність. В городі перебувало чимало людей багатих. Промисловців, землевласників, купців. Були втікачі з Росії, наживші на воєнних доставах, різні аферисти. Всі ці люди поедали великі гроші і цінності. Після пережитого страху і непевності частина цих багачів проводила час в клубах за картами, чекаючи на спокійний час.
В купецькім клубі була найкраща кухня, тут і бувало наше мале товариство.
Умовився я раз з Галею, що спіткаємось в парку і з'їмо вечерю в клубі. Мала запросить котрусь з подруг на 8 годину.
Тим часом спіткав Малюгу, котрий йшов до клубу. Він запропонував підняться нагору й спробувать "потягти карти". Я ніколи не грав і не бачив азартної гри, а знав, що тут так грають. Маючи близьке сціткання, одмовив грать, одначе для цікавості пішов глянуть. Грали в "chemin de fer".
Придивляюсь і не находжу нічого цікавого. Сліпий припадок і нічого з мислі. Грають дорого. Не буду пояснять правила гри: сотні і тисячі переходять з рук в руки. Це не преферанс чи вінт! Ті ігри любив і на позиції грав часто. Там треба уміть, тут на сліпо. В певнім моменті Малюга шепче: "Став!"
Нехотя і без охоти ставлю 50 рублів. Пішли. Не випадає одходить одразу, маю ще 450. Поки до мене дійшла черга держать банк, осталось тільки 50 рублів. Якраз на вечерю. Хочу встать, а Малюга шепче: "Став! Вечеря моя". З болем серця ставлю. Круп'є висуває карти. За столом шестеро. За десять минут п'ять карт побито, в банку 1600 рублів! Маю право в каждій хвилі забрать гроші і встать. А Малюга: "Давай!" Ще раз пройшов круг, в банку 25600 руб.! "Бери половину, маєш "9", давай далі!"
А далі — то вже грав Малюга, а я щоразу розсовував по кишенях великі гроші, а був як в сні.
Стіл обступили, мінялись іграчі, а банк держався. Ставились і програвались цінності. Сива підмальована жінка вибігла з плачем, програвши золоті часи з довгим ланцюжком. В кишеню поліз золотий портсигар з рубіном. Хтось зняв з пальця дорогий перстень. Оказався я власником легкового автомобіля і коня високої породи. Люди шаліли, а ми з Малюгою напихали грішми кишені. Трапилась надзвичайна "паса", хто що мав — програв. Що Малюга взяв, зосталось йому.